Альбігойські війни та їх історичне значення

У 1224 окситанські князі відвоювали назад свої землі, а французькі барони, здавалося, були остаточно вигнані з Лангедоку. Але король Франції Людовик VIII, ставши правонаступником династії Монфором, вторгся в графства Півдня і, починаючи з 1226 р. королівський хрестовий похід змінив хрестовий похід баронів. Відтепер французька корона веде систематичну загарбницьку війну.

У 1226 р. король Франції Людовик VІІІ Лев (1223–1226) прийняв обітницю хрестоносця за підтримки Генеральних Штатів і Рима [24, с. 275]. Так розпочався останній, четвертий етап в історії Альбігойських війн – хрестовий похід французького короля за оволодіння Тулузою; монарх помер через три місяці після початку походу [24, с. 278]. Людовик ІХ продовжив релігійну кампанію в Лангедоці й 1229 р. боротьба завершилась. Раймунд VІІ (1222–1249), син Раймунда VІ, погодився на умови, запропоновані папським легатом. Він віддав дві третини успадкованих від батька родових земель французькій короні і взяв участь (після відповідної присяги) в очищенні феоду від залишків єретиків [24, с. 282].

Отже, з 1229 р. Свята Інквізиція розгорнулась у Південній Франції на повну силу. В 1244 р. була захоплена остання фортеця альбігойців – Монсегюр. Інквізитори спалили в ній дві сотні «досконалих» [26, с. 743]. З 1245 р. Людовик ІХ отримав повний політичний, економічний та релігійний контроль над єретичним французьким Півднем; епоха Альбігойських війн завершилась. Разом з тим, на обширах Західної Європи активізувались нові єретичні рухи та секти, котрі вже у другій половині ХІІІ ст. висунули перед Римо-Католицькою Церквою власні духовно-світоглядні пріоритети й морально-етичні орієнтири, екзальтаційного характеру. Папство у відповідь посилило боротьбу з інакодумством і пантеїстичним сепаратизмом.

Раймон VII та його васали вимушені були поступитися Людовіку VIII (1223-1226) багатьма власними землями. Крапки над «і» поставив Паризький договір, підписаний 12 квітня 1229 р. між Раймоном VII і Людовіком IX (1226-1270), згідно з яким дочка і спадкоємиця графа - Іоанна, повинна була одружитися з братом французького короля - Альфонсом, що забезпечило після смерті Раймона приєднання Тулузького графства до королівського домену. Графство Прованс до 1246 р. входило до складу Священної Римської імперії. В цьому ж році молодший брат Людовіка IX Карл І Анжуйський (1227-1285) король Неаполітанський став графом Провансу і приєднав його до Неаполітанського королівства. Спротив Півдня був остаточно придушений разом із падінням у 1244 р. двох останніх татарських оплотів – Монсегюра та Керіба [25, с. 343].

Таким чином, Протягом 1209-1229 рр. хрестовий похід, метою якого було змусити світські влади допомогти церкви в придушенні єресі, поступово перетворився в політичну і майже національну війну.

 

 

Альбігойський або катарський хрестовий похід став однією із найтрагічніших сторінок історії Франції епохи Середньовіччя. В його результаті багато прованських міст і сіл було розгромлено, загинула значна кількість населення. Внаслідок походу єресі вальденсів і особливо катарів були суттєво підірвані, хоча і не знищені остаточно, незважаючи на переслідування інквізиції. Політичні наслідки були ще більш глибокими. Війська Тулузького графа були розгромлені в 1213 р. хрестоносцями при Мюре [4, с. 384]. Четвертий Латеранський собор католицької церкви (1215 р.) відібрав у нього як у єретика всі володіння, які потім були передані Сімону де Монфору [13, с. 130]. Проте, організувавши повстання своїх колишніх підданих, які потерпали від пограбувань і знущань хрестоносців, граф і його син, майбутній Раймон VII (1197-1249), повернули собі Тулузу і більшу частину своїх колишніх володінь. Вирішальну роль відіграло втручання королівських військ. Певну допомогу хрестоносцям, а потім французькому війську надали англійці, які розпочали в цей період свої завойовницькі операції на півдні Франції [16, с. 209].

В наслідок хрестового походу та переслідувань між альбігойцями різко виокремлювалися дві гілки, які дослідник М. А. Осокін називав «східною та західною [26, с. 814]. Перша пов’язана з традицією гностицизму та азійських філософських дуалістичних систем (маніхейством) у поєднанні з християнством – це власне альбігойці, або катари (дуалісти). Друга гілка була своєрідним євангельським, християнським протестом, представниками якої були попередники кальвінізму, вальденси [29, с. 297]. У Лангедоці зародився лише рух вальденсів, в той час як катари мали значно довшу історію і були безпосередніми наступниками болгарських богомолів. Центром альбігойської єресі в ХІІ-ХШ ст. стало графство Тулузьке з містами Тулузою, Альбі, Нарбонною, Каркасоном та ін. Від назви м. Альбі, власне й походить назва самого руху.

 

Одним із наслідків Альбігойських воєн стала подальша централізація Фарнцузької держави. Ще у XII ст. у Франції розпочався процес політичного об’єднання та централізації держави на основі поступового посилення королівської влади, який в основному завершився наприкінці ХV ст. [23, с. 104]. Велике значення для