Альбігойські війни та їх історичне значення

У своїх проповідях перед мирянами «добрі християни» викривали негідне життя кліриків й прелатів Римської Церкви, засуджуючи їх «надмінність, скупість, марнославство, ганебну поведінку та інші погані діяння». Вони критикували церковну ієрархію, католицькі ордени та всю церковну організацію, а всіх католиків альбігойці вважали єретиками. Таким чином, не лише вірування, але й культ і мораль катарів мали відверто антикатолицький характер [24, с. 105].

Крім того, «добрі християни» сповідували абсолютну бідність, згідно з якою вони називали себе «жебраками у Христі» [26, с. 82]. В альбігойських общинах не існувало клятв і присягання Богом. Забороняючи вбивство, катари засуджували будь-яке кровопролиття та війну. Навіть під загрозою смерті «досконалі» єретики повинні були терпляче переносити смертельні рани, «не підіймаючи руки на свій захист». Вживання м’яса, сиру, молока вважалося смертним гріхом. Катарські проповідники часто були присутніми за столом вірян. Перед кожною трапезою – обов’язково вегетаріанською –старші серед «добрих чоловіків» або «добрих жінок» благословляли хліб, переламуючи його і роздаючи всім присутнім. Цей ритуал замінював для них євхаристію і здійснювався ними в пам'ять про Таємну Вечерю Спасителя [26, с. 85].

«Книга про два Начала» свідчить, що катари не вірили ні в первородний гріх Адама та Єви, ні в свободу волі людини [6]. Вони заперечували, що Христос своєю смертю спокутав гріхи людства, і вважали, що він лише передав вчення про спасіння, яке міститься в Євангеліях. Окрім того, Христос для катарів не був ні Сином Божим, тобто – другою особою Трійці, ні людиною. Для них він був «янголом, який прийшов вказати людям шлях до Спасіння» [24, с. 92]. Вони відмовлялися від хрещення маленьких дітей та заперечували таємницю сповіді.

Найважливішим таїнством, яке практикувалося катарами, було вищезгадуване Consolamentum; воно слугувало водночас і хрещенням -шляхом покладання рук, і посвяченням, і причастям, оскільки одного лише хрещення водою, на думку альбігойців, було недостатньо. Цим таїнством також надавалося відпущення гріхів та покаяння. Для помираючих воно було також поєднанням душі з духом [29, с. 287]. Consolamentum, або «розрада» – публічна церемонія, під час якої віруючий переймав на містичному рівні традицію молитви «Отче Наш», найважливішої у катарів, яку регулярно повторювали декілька разів у певний час протягом доби, після чого вірянин приймав саме Святе Письмо [7]. Церемонія завершувалася тим, що єпископ і всі присутні «добрі християни» покладали праву руку на голову неофіта і промовляли перші рядки Євангелія від Іоанна [24, с. 118]. На тих, хто отримував "розраду", накладалися суворі обов'язки. Вони повинні були уникати будь-яких інтимних зв'язків та дотримуватися жорсткого посту, що забороняв вживання тваринної їжі. Дозволена була лише риба, оскільки «в неї холодна кров і відсутній духовний жар» [17, с. 33].

Основною формою діяльності катарів були проповіді та розмови проповідників із симпатиками, завдяки яким вони прагнули викликати антицерковні, антиклерикальні та, як наслідок, антисеньйоріальні настрої населення, що непокоїло інквізицію та Римську Церкву. Наприкінці свого існування діяльність катарів полягала лише у пасивному очікуванні кінця світу та «вознесення» душ [29, с. 288].

Теологічною й духовно-етичною колоритністю відрізнялися вальденси. Своє вчення вони ґрунтували на ідеї відродження звичаїв т.зв. Апостольської доби. Це була сувора біблійна секта. Їхній первісний осідок – Південна Франція; згодом вони з’явились у П’ємонті, Австрії, Німеччині та Італії. Вальденси мали тісні контакти з гуситами й богемськими братами; з іншого боку, саме вони відкрили шлях анабаптистам у період Реформації. В середньовічних джере-лах вони також фігурують під іменами Ліонських бідняків, ломбардських жебраків та сандаліатів (ці сектанти завжди носили грубі дерев’яні сандалі). 

Вальденси брали участь у Третьому Латеранському соборі (1179 р.), де головував Папа Александр ІІІ (1159–1181). Їхнє прохання стосовно дозволу проповідувати собор відхилив. Синод у Вероні 1184 р. оголосив їм анафему та відлучення від Церкви [26, с. 514]. Відкритий богословський диспут 1190 р. у Нарбонні ситуацію не покращив. Іспанець Дюранд з Уески, сам колишній вальденс, у 1207 р. оголосив їх єретиками, однак теологію Ліонських бідняків несподівано підтримав духовний лідер ломбардійських гуміліатів – Іоанн Ронко [26, с. 515]. Свою секту рункаріїв він об’єднав з місцевими вальденсами і 1209 р. сформував нову общину ультрамонтанів [26, с. 517]. Інквізитор Сальв Бурс 1235 р. почав проти вальденсів церковне гоніння, визнавши їх «посіпаками катарів» [26, с. 519].

 

 

Але все ж, чому і яким чином справа дійшла до війни? У Лангедоці, на землях графів Тулузького і де Фуа, а також віконтів Тренкавель, їх васалів і васалів їх васалів, єресь публічно перебувала під захистом світської влади. Розстановка політичних сил не могла допустити там репресій, охопленої у Франції і Німеччині. Крім того, в перші роки XIII ст. Інокентій III послав велику місію (що складалася як мінімум з тридцяти ченців і дванадцяти абатів, під керівництвом трьох папських легатів), метою якої було повернути до ортодоксії окситанське населення і публічно дискутувати з катарським проповідниками. Очевидний провал їх антієретичної пастирської діяльності побудило у 1206 р. покликання до проповідництва кастильского єпископа Дієго з Осми, що проходив через Лангедок зі своїм каноніком Домініком. Хрестовий похід проти альбігойців,