Антропологізм як чинник гуманізації освіти (теоретико-концептуальні основи)

Визначення антропології і антропологізму як змістових характеристик філософської культури людства, що визнають людину цілісною, універсальною, біосоціальною й духовною істотою, яка є “мірою всіх речей”, обумовило на рівні робочої дефініції розгляд антропологізму не тільки як сукупності концепцій, погляду, але й як способу дослідження проблем людини за допомогою спеціальних методів, засобів і технологій. Отже, антропологічний підхід як педагогічну категорію можна розуміти як системно інтегровану методологію гуманістичної педагогіки й саморозвитку особистості, ядром якої є діалектична єдність освіти як природовідповідного соціально-педагогічного феномена й особистості, яка навчається і має можливості самореалізації і впливу на усі складові педагогічного процесу, а антропологічний фактор в освіті у понятіно-категоріальному плані – як її системотвірний чинник, як знання, розуміння біосоціальних, духовних феноменів людини й реалізація в науково-педагогічному процесі технологій, способів, що активізують особистість до природовідповідного розвитку й саморозвитку.

Фактором (рушійною силою) ідея, переконання стають за умови переходу суб’єктності в матеріальну площину. Антропологічний підхід, що містить у собі як сукупність поглядів (суб’єктивний фактор), так і систему методів, засобів (інструментарій), надає певну активність відповідному процесу, тобто стає його чинником. Відомо, що в кожному випадку існують різні фактори, які можна поділити на об’єктивні і суб’єктивні, довготривалі і короткочасні, зовнішні і внутрішні. Об’єктивні й довготривалі чинники в кожному окремому випадку відбивають узагальнений закономірний зв’язок подій, на яких ґрунтуються системи і які є істотною ознакою кожної системи. Зміни об’єктивних, основних і сутнісних чинників можуть призвести до інших об’єктивних і суттєвих наслідків, що, в свою чергу, пов’язано з умовами існування даної системи, і веде до її змін. Отже, ми можемо гіпотетично атрибутувати антропологічний фактор з погляду категорій відповідності навчання й виховання соціогенетичності, біогенетичності, психогенетичності людини, яка навчається. Якщо розглядати вияви антропогенного чинника з погляду соціогенетичності, то необхідно вивчити основні шляхи пристосування до середовища навчання й індивідуального засвоєння інструментарію пізнання. Аналіз біогенетичності людини дозволяє розглянути її онтогенез і філогенез, а відповідно, загальне й особливе, їхній взаємозв’язок і екстраполювати ці дані на розуміння антропогенного чинника у взаємозв’язку з освітніми процесами. Психогенетична, когнітивістська характеристики конкретизують антропологічний фактор ознакою суб’єктності.

Безперечно, з’ясування ролі антропологічного фактора в освітньому просторі більш ніж своєчасне. Сподівання на те, що “передові” суспільні відносини можуть “виліпити” людину, якої вимагає система, не давали можливості тривалий час звернутися до сутності цієї проблеми, а звинувачення в “біологізаторстві”, в усуненні соціальної природи людини фактично блокували наукову роботу в цьому напрямку. Внаслідок посилення демократичних тенденцій у житті суспільства, освіта як його складова, почала зміщувати акцент з масових педагогічних явищ на особистість дитини, на вивчення можливостей і обставин її індивідуального розвитку, умов саморозкриття і самореалізації на різних етапах життєдіяльності.

Антропологізм як інтегральний методологічно-інструментальний вектор освітнього простору, у свою чергу, враховуючи міждисциплінарний підхід у педагогічному процесі, є зорієнтованим на підготовку “цілісної людини” в єдності її біологічних, політико-громадських, професійних, соціокультурних і духовних феноменів. Він забезпечує активність дій суб’єктів педагогічного процесу, спрямованість педагогічних технологій на саморозвиток, відповідність педагогічного впливу природі учня. Головними принципами реалізації інноваційних педагогічних технологій стають у цьому контексті культуровідповідність (культура виховання і виховання культурою) ; соціовідповідність (створення сприятливих соціальних умов для успішного розвитку і саморозвитку учня) ; амбівалентність (організація педагогічного впливу, узгодженого з постійно змінюваними природними й внутрішньоособистісними умовами) тощо.

Антропологізм є теоретико-методологічною основою таксономії, змісту технологічних компонентів педагогічних інновацій, оскільки він надає інтегроване, систематизоване знання про всі феномени екзистенції людини, яка навчається, і поєднує суперечливі гносеологічні тенденції її пізнання – природного, наукового, експериментального, розумового й герменевтичного. Педагогічний антропологізм долає жорсткі аналітичні поділи, які детермінують дихотомію “біологічного” й “соціального”, і об’єднує методологічні підходи від неопозитивістських концепцій, які вбачають у культурі людини дію об’єктивних законів, до феноменологічних, які пояснюють її сутність суб’єктивністю людського розуму. Антропологічний підхід створює широку методологічну перспективу для зміни людського буття, оскільки трактує людину як повнофункціональну цілісність (біосоціокультурну), враховуючи різнобічний вплив на неї з боку оточення і дає можливість забезпечити гармонію суб’єктивності й автономії індивіда з широким контекстом природних і соціальних явищ і висвітлює ще один автономний феномен людського буття – духовність особистості, яка сьогодні опинилася в широкому колі інноваційних перебудов і суттєвих освітніх зрушень і стала їх центром.

Антропологічний підхід відкриває широкі можливості для новаторства й інновацій в освітньо-інформаційному просторі, оскільки нові інформаційні технології спираються на внутрішні особистісні потенції індивіда (свідомість, активність, самостійність, креативність тощо) і надають можливість компенсувати природно-соціальну обмеженість реалізації сензитивності окремих індивідів (дистанційне, Internet-навчання), зокрема учням, які проживають у віддалених від культурних осередків районах, інвалідам, дорослим, які здійснюють перепідготовку. Метою навчання і виховання замість формування людини для колективу і через колектив стає конструктивна зміна суспільства, а тому головне завдання освіти полягає в створенні умов для саморозвитку особистості, коли формуються нові характеристики знань: широта, універсальність, гнучкість, еволюційність, мобільність тощо, коли школа стає складною соціокультурною організацією, що впливає на учня не тільки і не стільки знаннями, скільки укладом життєдіяльності, орієнтує на соціокультурні ідеали суспільства й особистості, де вчителю необхідно постійно зіставляти ідеали, що існують у його мисленні, з реальністю, і бути спроможним перебудовувати їх відповідно до еталонів розуміння дитини і її природи.

Для всіх інститутів