Антропологізм як чинник гуманізації освіти (теоретико-концептуальні основи)

Предмет:

Тип роботи:

Автореферат

К-сть сторінок:

Мова:

Українська

Оцінка:

педагогів розуміння конкретної людини, що реально існує, її цілісності й унікальності. Ґрунтовними розробками поповнилася антропологічна традиція завдяки психологічним положенням Г. Олпорта, А. Маслоу, К. Рождерса та інших, у центрі досліджень яких – особистість, її унікальність, сприйняття людиною світу, що її оточує, усвідомлення сенсів і цінностей свого існування, відповідальності за здійснювані вчинки, розв’язання проблеми автентичності – відповідності способу буття людини її внутрішній природи. Психологи-гуманісти підкреслювали, що “позитивним змістом” наповнюється тільки “здорова особистість” або так звана особистість, яка самоактуалізується. Г. Олпорт одним з перших здійснив спробу виділення найхарактерніших рис особистості, яка самоактуалізується, і розвиток якої він розглядав як безперервний активний процес становлення (becoming). У працях А. Маслоу поняття “самоактуалізації особистості” отримало глибоке осмислення на основі низки емпіричних досліджень і теоретичного аналізу їх результатів. А. Маслоу акцентував увагу на моральних, характерологічних рисах людей. При цьому об’єктом аналізу для А. Маслоу були успішні в житті й професії люди. К. Роджерса, на відміну від А. Маслоу, цікавили молоді люди, які здійснили свій вибір професії, особистісної позиції тощо (зокрема, він аналізував людей, які обирали більш простий спосіб життя, вільний від високих прибутків, і навіть людей, які дійшли висновків про неефективність дотримуваних ними догм). Портрет самоактуалізації особистості, запропонований К. Роджерсом, настільки привабливий, що може бути еталоном становлення особистості, яка не залежить від часу, професії, соціально-економічного й політичного ладу суспільства.

Різноманіття предметів антропологічних розвідок і їх багатоаспектність детерміновані глибокою диференціацією людини на різні феномени. Людина є складною системою життєвих, соціальних, розумових, духовних явищ; її природа складається з багатьох феноменів, кожен з яких, у свою чергу, розкривається в системі конкретних феноменів як відносно автономних, здатних до саморозвитку субсистем. Саме свідомість і поведінка людини об`єднують множину активностей усіх особистісних феноменів людини.

Вагому в антропологічному розумінні російську спадщину становлять філософсько-освітні дослідження В. Соловйова (концепція “трьох ідеалів”), М. Пирогова (ідея соціокультурної цінності людини й дитини), К. Ушинського, якого справедливо вважають засновником нової філософсько-освітньої течії – педагогічної антропології, у межах якої активно й творчо працювали П. Каптерев, О. Лазурський і інші. Причому педагогічні антропологічні ідеї іноді продовжували своє “життя” в різних науково-практичних парадигмах (педологія, розвивальне навчання, педагогіка співробітництва тощо).

В історії української філософсько-педагогічної думки суттєве значення має антропологічна рефлексія в творчості Г. Сковороди, М. Гоголя, П. Юркевича, В. Зеньковського. На основі аналізу їх спадщини з погляду філософсько-антропологічного осмислення освітньо-виховного процесу, узагальнено основні антропологічні положення про діалектику внутрішнього і зовнішнього світу людини. Концепція “макрокосмосу і мікрокосмосу” Г. Сковороди наближає його до сучасного “коеволюційного гуманізму” з постулатом про пріоритет природи, про соціальну й духовну сутність людини. На недостатності природних якостей людини й важливості освіти як засобу духовного розвитку людської сутності як безупинного самооновлення, самовдосконалення наголошував М. Гоголь. П. Юркевич наполягав на необхідності встановлення в освіті суб’єкт-суб’єктних виховних відносин, коли виникає гармонія психологічної (відчутної, формальної) і моральної свободи, що виражається у здатності до самоперемоги і самовдосконалення; він висунув вимоги до розроблення педагогічних теорій, які мають підпорядковуватися трьом принципам відповідності виховання і освіти природі дитини, культурі (дійсне) й ідеалу (належне), що надасть можливість збереження унікальності особистості й створення умов для її вільного, духовного, суто людського розвитку. В. Зеньковський у дослідженні природи й своєрідності людської психіки, душі та в їх інтерпретації обґрунтовує ідею доцільності в життєвих процесах іманентних організму змінних чинників, що зумовлюють індивідуальність психічного буття й феноменологічну багатоманітність.

Аналіз літературних джерел свідчить, що основоположником педагогічної антропології слід вважати К. Ушинського, до якого педагогіка розглядалася як наука, що не мала відношення до біологічної природи людини, а була лише зібранням порад і рекомендацій; він же основою педагогіки назвав такі антропологічні науки як анатомія, фізіологія, психологія, соціально-історичні науки, що надають принципову можливість пізнання природи людини як істоти діяльної, яка динамічно розвивається під впливом середовища й виховання. “Якщо педагогіка хоче виховати людину в усіх відношеннях, то вона повинна спочатку пізнати її також у всіх відношеннях”, – стверджував К. Ушинський. У його праці “Педагогічна антропологія” (1867-1868) доведено, що педагогіка не може успішно розвиватися, якщо її ізолювати від педагогічної антропології. Вчений запропонував організацію педагогічних (або антропологічних) факультетів для підготовки педагогів, висунувши основну вимогу єдності навчання і виховання: навчання має сенс у педагогічному процесі тільки як спосіб виховання. К. Ушинський, надаючи великого значення вихованню, розумів, що воно не всемогутнє, що межі виховної діяльності зумовлені духовною і фізичною природою людини й тим суспільним середовищем, у якому людині доводиться жити. Саме він сформулював принципові засади природовідповідності.

Як виклик офіційним технологіям навчання і виховання, що існували в першій половині ХХ століття, виникли педагогічні технології педологів-рефлексологів, а також видатних педагогів А. Макаренка і В. Сухомлинського, що спиралися на антропологізм і досягнення яких були ілюстрацією діалектики наукового вчення і практики. Ці вчені теоретично обґрунтували предмет педагогіки й сутність виховання, роль спадковості у формуванні особистості; приділили увагу питанню співвідношення біологічного й соціального, рефлексів і інстинктів; запропонували створення класів вирівнювання для учнів, які не встигають у навчанні, звернули увагу на політехнічну підготовку школярів, виховну роль колективу, який згуртовує, змістовну шкільну діяльність, на основі чого постав ще один виховний феномен – духовне середовище.

На основі природничо-психологічного