Антропологізм як чинник гуманізації освіти (теоретико-концептуальні основи)

Публікації. Основні положення дисертації висвітлено у 55 наукових та науково-методичних працях. Серед них: 1 монографія одноосібна та 6 у співавторстві; 7 навчальних посібників, 22 статті у провідних наукових фахових виданнях, затверджених ВАК України (21 одноосібна) ; 7 статей у збірниках наукових праць; 6 статей та тез доповідей у збірниках матеріалів конференцій; 6 методичних рекомендацій, програм, інструктивно-методичних матеріалів.

Структура та обсяг дисертації. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків до розділів, загальних висновків, списку використаних джерел (403 найменування, з них 30 – іноземними мовами). Робота ілюстрована 8 таблицями і 4 рисунками на 9 сторінках. Загальний обсяг дисертації складає 438 сторінок, з них основного тексту – 399 сторінок.

 

У вступі обґрунтовано актуальність і стан досліджуваної проблеми, визначено об’єкт, предмет, мету і завдання дослідження, сформульовано концепцію дослідження, розкрито його наукову новизну, теоретичне і практичне значення, викладено інформацію про апробацію і впровадження результатів дослідження.

У першому розділі “Антропологізм в еволюції гуманістичних основ освіти як науково-педагогічна проблема” аналізується сучасний гуманізм як світоглядна основа процесу гуманізації, розкривається роль антропологічного знання як його методології, висвітлюються гуманістичні складові освіти в антропологічному вимірі. У розділі доведено, що в пошуках виходу з кризи сучасна освіта поступово зміщує свою орієнтацію в суб’єктну площину, і в процесі ліквідації наслідків недемократичного навчання і виховання на перший план поступово виходить людина як мета прогресу. Урахування ж її внутрішнього потенціалу в процесі особистісного зростання й самодостатності, створення умов, у яких кожен учень мав би можливість відкривати в собі якості суб’єкта, вважаємо головними завданнями освіти. Саме тому проблема людини в наш час стала своєрідним епіцентром усіх філософських і педагогічних пошуків і зумовила розвиток гуманістики, яка ще з античних часів, спираючись на світоглядний принцип гуманізму, прагне з’ясувати місце людини у світі, окреслити її ціннісні орієнтири. Визначення сутності сучасного гуманізму викликано методологічними запереченнями “одночасних істин” і необхідністю подолання стереотипного розгляду гуманізму лише як “людяності”. Педагогічна теорія і практика вимагають чітко окреслених визначень і формулювань, конкретних рекомендацій, які б у процесі вивчення й розвитку людини спиралися на закони, що стають підґрунтям для прогнозів і мотивів життєдіяльності.

Ретроспективний екскурс в еволюцію гуманізму дозволяє стверджувати, що термін “гуманізм”, який спочатку використовувався для визначення як способу мислення, так і способу життя, гідного людини, вже в епоху Відродження почав перетворюватися на самостійний ідейний рух, у якому проголошувалися ідеї свободи особистості, людської краси, заперечувався релігійний аскетизм, але саме з цього часу ідея гуманізму розвивається в площині антропоцентризму і фокусується тільки на людині, яка вважається центральним компонентом світобудови. Відомо, що в XVII – XVIIІ століттях були внесені принципові корективи в осмислення людиноцентризму й гуманізму: мислителів цього часу цікавила сутність людини, її місце в суспільстві, амбівалентність; уявлення ідеологів Просвітництва про розум особистості, про причини раціональної поведінки індивіда, про “людську природу” тощо зазнали суттєвих змін, але їх аргументація не була достатньою.

Нового імпульсу набуло осмислення проблем людини, яка навчається, у неогуманізмі – педагогічній течії, що виникла в Німеччині в середині XVIIІ століття. Неогуманізм, метою якого було виховання повноцінного розвитку всіх сил людини і у межах якого започатковано чимало напрямків реформаторської педагогіки: концепція педагогічного прагматизму (Д. Дьюї), рух вільного виховання (М. Монтессорі), рух нового виховання (П. Петерсен, Г. Літц, П. Гехеб, С. Френе), ідея цілісного виховання (Р. Штайнер), що так чи інакше спиралися на методологічні основи осягнення природи людини, відіграв позитивну роль у розвитку школи й педагогіки: його представники намагалися обґрунтувати демократичну вимогу всебічного розвитку кожної людини.

На межі ХІХ-ХХ століть ідеї гуманістичного виховання знайшли методологічну основу в персоналізмі, екзистенціалізмі та феноменології (Т. Адорно, Г. Маркузе, А. Маслоу).

У концептуальному просторі гуманізму працювали вітчизняні педагоги А. Макаренко, С. Русова, В. Сухомлинський; рефлексологи, педологи, педоцентристи П. Блонський, А. Володимирський, О. Залужний, В. Протопопов, І. Соколянський, Я. Чепіга, С. Шацький; українські психологи Г. Костюк, О. Раєвський та інші.

Гуманізм як вчення й культурне явище в процесі еволюції набував різноманітних форм, що детермінувало різне трактування його сутності: творення людиною самої себе (автентичний гуманізм), стратегія і тактика самозбереження у “ворожому світі”, акцентування особистісного існування, антропологічний принцип у науці й соціальній практиці, з’ясування самого факту екзистенціювання (буття) людини тощо. За хронологічними критеріями розрізняють античний, ренесансний, просвітительський, сучасний і новітній гуманізм, за світоглядними – секулярний (атеїстичний), теологічний, матеріалістичний, ідеалістичний, раціоналістичний і ірраціоналістичний, віталістичний (природний) і космологічний гуманізм. Майже всі дослідники гуманізму розглядають цю категорію в межах антропоцентризму, визнаючи гуманізм як погляд і орієнтацію, що змінюються в процесі історичного розвитку суспільства. Але аксіологічна інтерпретація природи людини тільки в соціальній або особистісній царині не сприяє подоланню багатьох проблем сьогодення, насамперед глобальних, які можуть призвести цивілізацію до катастрофи. Таке розуміння гуманізму не містить коеволюційної природної домінанти, пріоритету загальнолюдських цінностей відносно класових, соціальних, національних, релігійних і інших інтересів, і саме тому проблема можливостей гуманізму в розв’язанні глобальних проблем сучасності й надалі поставатиме як не розв’язувана,