Антропологізм як чинник гуманізації освіти (теоретико-концептуальні основи)

На основі аналізу літературних джерел, що висвітлюють еволюцію гуманістичних основ освіти, у дослідженні визначено головні концептуальні засади й чинники процесу гуманізації (рис. 1). Саме на цих засадах будуються інваріантні ознаки гуманістичної парадигми освіти (Г. Балл, В. Бенін, І. Бех, В. Вершловський, Л. Волович, С. Гончаренко, Є. Попов та інші).

Для обґрунтованого оптимального розв’язання сучасних завдань освіти необхідним є поглиблене структурне й функціонально-орієнтоване знання про людину, що допоможе зрозуміти особистість, і тільки за таких умов можна створити дієву систему кореляцій між тим, чому і як ми повинні навчати школярів і студентів, і тим, кого конкретно ми хочемо навчити. Для створення подібної системи необхідні передусім узагальнені знання про людину. Як свідчить теоретичний і ретроспективний аналіз, гуманізм як основа системи поглядів на світ і місце людини в цьому світі був ядром розуміння й вивчення основоположних і системотвірних проблем розвитку людини, її сутності й значення процесу навчання і виховання в зростанні особистості. У царині гуманістичної методології звертають на себе увагу розробки цієї проблеми, запропоновані Г. Олпортом, А. Маслоу, К. Роджерсом, Г. Баллом, І. Бехом, В. Муляром і іншими. Методологічний і світоглядний вакуум змусив самих педагогів розпочати пошуки філософських засад педагогічної теорії, осмислити існуючу практику виховання. У цьому плані вже в педагогіці 20-30-х рр. ХХ ст. існувала певна традиція, прихильники якої прагнули з погляду проблем виховання інтегрувати природничо-наукові результати й дані гуманітарних наук про людину: виявлення меж виховання, виховних вимог і здібностей людини (М. Фрімайзен-Келер), формулювання законів формування індивідуального характеру (Г. Ноль), взаємозв’язок фізичного розвитку і виховання (А. Хут), суб’єкта і об’єкта виховання (Р. Лохнер, В. Флітнер) тощо.

У процесі дослідження з’ясовано, що в 50-60-ті рр. ХХ ст. з’явились перші розвідки в царині педагогічної антропології (О. Больнов, Г. Депп-Форвальд, В. Лох, Г. Рот, Й. Дерболав та ін.).

Стає очевидним, що увага до долі людського єства в розвитку світової цивілізації повинна відігравати провідну роль у нових освітніх теоріях і технологіях, однак, на нашу думку, гуманізм знаходиться в іншій методологічній площині. Осмислення різних провідних наукових підходів, концепцій, парадигм, численних комбінацій давніх і сучасних філософсько-освітніх ідей дозволило зробити висновок про те, що найбільш повноцінний комплекс характеристик людського буття відкриває антропологізм. Саме він максимально наближається до гуманістичного принципу організації навчання і виховання відповідно до законів становлення і розвитку особистості й дозволяє систематизувати ті «людинопізнавальні» компоненти, які є в різних гуманітарних і природничих дисциплінах, але концептуально й методологічно не об’єднані в єдине ціле з його підсистемними блоками.

Антропологізм, що визнає домінантами гуманізму унікальність людини, розуміння її свободи й відповідальності, відкриту взаємодію з іншими людьми, доповнює характеристику сутності особистості її цілісністю, субстанціональністю, універсалізмом і амбівалентністю й сприяє розвитку людини, актуалізує вивчення її в соціально обумовленому процесі перетворення індивіда на повнофункціональну особистість, яка набуває гуманності в культурному й природному існуванні.

Антропологічне обґрунтування освіти, пояснення специфічної сутності людини з погляду виховних відносин веде свій початок з ХІХ століття, коли з’явилася антропологія – наука про походження та еволюцію людини. Однак і сьогодні у висвітленні проблем людини перевага все ще надається загальносоціологічному підходу, згідно з яким людство домінує над людиною, а біосоціальному феномену приділяється найменше уваги, і це піддає сумніву автентичність міркувань і рекомендацій щодо «людського чинника» в освітянській діяльності. Навіть у Лісабонській угоді Болонського процесу, що ставить за мету створення демократичних умов для розвитку освіти і науки, підкреслюється необхідність освітніх перетворень для людини лише як можливість бути мобільною на європейському ринку праці.   Такий підхід не враховує повністю сутність різних витоків людського єства й безпосередній вплив чинників, що стали реаліями ХХ століття: бурхливий розвиток антропології, генетики, соціальної психології, педагогіки, політології і інших наук; зміна буття людини під впливом глобалізації екологічних і демографічних явищ у розвитку цивілізації і наукового прогресу настільки, що, з одного боку, в окремого індивіда з’явились можливості безпосереднього впливу на життя необмеженої кількості людей, а з іншого – різко знизилися можливості вільного визначення своєї долі при уявному багатстві вибору; досвід двох війн, реальність існування тотальних режимів змусили по-новому зрозуміти значення ідей гуманізму. Як показало дослідження, ці зовнішні відносно суто освітніх проблем чинники гуманізації детермінують цілий комплекс явищ, що зумовлюють перебіг процесу “олюднення” освіти в сучасних умовах: утвердження принципів нового, глобального гуманізму; досягнення відкритості індивідуального особистісного розвитку й цілісності особистості, формування її комунікативності, прагнення духовності; гуманітаризація людського мислення й насичення його гуманітарними знаннями, плюралізація дослідницької свідомості на основі визнання різних способів осягнення істини; розгортання перманентної творчості, пов’язаної з розвитком такої ціннісної установки свідомості, яка орієнтує людину не на володіння, споживання, слухняність, а на осягнення буття, що розуміється як самовизначення, самоствердження, самореалізація; утвердження толерантності щодо ідейно-політичних, світоглядних, релігійних, духовно-культурних відмінностей людей тощо.

Без антрополого-педагогічного осмислення цих чиннників і їх методологічного обгрунтування видається неможливим ефективний процес гуманізації освіти.

У другому розділі “Педагогічна антропологія в контексті розвитку антропологічних знань” досліджено еволюцію, інтеграцію, диференціацію антропологічних знань, проаналізовано педагогічну антропологію в системі науково-історичного поступу, розкрито її теоретико-концептуальні засади.

Історичний аналіз проблеми свідчить, що антропологія стала самостійною наукою, визнаною