Авторське право на літературні й художні твори в Європейському Союзі та Україні: порівняльно-правове дослідження

У 1973 р., коли СРСР став учасником Всесвітньої (Женевської) конвенції про авторське право 1952 р., у радянському законодавстві було вперше закріплене право автора на переклад твору, до 25 років збільшився строк дії авторського права після смерті автора, розширене коло суб’єктів авторського права та і. н. З урахуванням того, що дане питання вважалося вже в принципі вирішеним, був розроблений розділ «Авторське право» Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік, прийнятих Верховною Радою СРСР 31 травня 1991 р.

Із затвердженням України як незалежної держави почалися не тільки нормативно-правові, але й організаційно-структурні модифікації державного управління у сфері авторського права. Так, Постановою Кабінету Міністрів № 154 від 25 березня 1992 р. було створено Державне агентство України з авторських і суміжних прав при Кабінеті Міністрів України (ДААСП України) як орган державного управління, що впроваджував у життя політику України у профільній сфері. У цей період 23 грудня 1993 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про авторське право і суміжні права», що пройшов експертизу фахівців, одержав позитивну оцінку європейських експертів і Всесвітньої організації інтелектуальної власності. Найважливішим етапом у становленні національного авторського права стала його конституціоналізація, тобто закріплення основних норм авторського права в Конституції України 1996 р.

Підрозділ 1. 2. «Доктринальні підходи до визначення авторського права на літературні й художні твори» присвячено ґрунтовному аналізу наукових позицій до визначення авторського права на літературні й художні твори. Такий аналіз, насамперед, базується на етимологічному розумінні терміна «авторське право», що в широкому, об’єктивному аспекті охоплює всю сукупність прав, що належать до даної сфери; у вузькому, суб’єктивному, аспекті – воно позначає ті можливості, які автор має стосовно твору, що має достатню оригінальність або індивідуальність і який підпадає під дію захисту, наданого авторським правом.

У дисертації розглядається номінативне позначення авторського права та зазначається, що у державах з англо-американськими юридичними традиціями («соmmоn 1аw») авторське право позначається терміном «соруrіght», що стосується використання роботи у функціональному, комерційному аспекті шляхом її відтворення. У державах континентальної європейської юридичної традиції (романо-германської), де явно переважає статутарно-суб’єктивна, особистісна концепція авторського права, появився вираз «droit d’auteur» (право автора), що належить до суб’єкта права, а саме до творця твору і до визнаних за ним юридичних прерогатив у цілому. Ці прерогативи, з одного боку, носять особистий і немайновий характер і строк їхньої дії в принципі необмежений (особисті немайнові права), а з іншого – мають майновий характер, і в цьому разі строк їхньої дії є обмеженим (майнові права). У державах з латинською юридичною традицією, крім терміна «droit d’auteur», використовуються також вирази «літературна» і «художня власність» – «properiete litteraire et artistique» і «properiete intellectuelle». Виходячи з цього, дисертант вважає, що доктрина авторського права, у своєму загальному вигляді: а) має досить суперечливий характер, що суттєво ускладнює визначення його юридичної природи; б) це, враховуючи висновки часто діаметрально протилежного характеру, істотно збагачувало саму проблематику авторського права, що значною мірою сприяло її розвитку.

 Соруrіght, що діє в державах common lаw – Великій Британії, країнах Співдружності Націй, США та ін., – орієнтований з урахуванням комерційної перспективи на регулювання використання творів. Звідси, порівняно з континентальною концепцією, copyright має більш широкий підхід по трьох критеріях щодо: 1) особистих прав, що визнаються, легалізуються і легітимізуються; 2) об’єкта захисту, що інтерпретується в широкому його розумінні, бо містить не тільки твори, які традиційно визначаються як літературні, наукові, театральні, музичні твори, твори мистецтва чи аудіовізуальні твори, які відрізняються оригінальністю чи відображають особистість їхнього автора, але застосовуються також до звукових записів чи фонограмам, радіопередач, включаючи телебачення, і програм, розповсюджуваних по кабелю, а також типографського оформлення видань, що публікуються; 3) осіб, віднесених до категорії первісних правовласників. В юридичній концепції римського права (континентальна концепція), що одержала свій розвиток у країнах континентальної Європи, основне значення має індивідуальний характер захисту авторського права, що є його особистим і невід’ємним правом, який дозволяє авторові-фізичній особі контролювати використання продукту його інтелектуальної праці. Континентальна концепція, завдяки її позитивному потенціалу, була сприйнята іберо-американськими державами, а також рядом країн Африки і Східної Європи.

У підрозділі 1. 3. «Міжнародно-правове регулювання авторського права на літературні й художні твори» здійснюється системний аналіз міжнародних правових актів, що охороняють авторське право на літературні й художні твори. Зазначається, що зростання ролі і значення міжнародно-правової складової в регулюванні авторського права на літературні й художні твори обумовлено, насамперед, тим, що такі твори, які є результатом творчої діяльності, служать усім. Крім того, це разом з повсюдним їх використанням веде до того, що охорона авторського права в межах території країни їх походження виявляється недостатньою – звідси об’єктивується необхідність того, щоб права авторів користалися відповідним визнанням і здійснювалися на будь-якій території, тобто скрізь, де можуть використовуватися їхні твори.

У підрозділі відзначається, що в історичній ретроспективі міжнародна охорона авторського права спочатку забезпечувалася за допомогою двосторонніх угод про взаємність, укладених у більшості випадків між європейськими державами, але такі угоди мали обмежену територіальну й об’єктно-суб’єктну сферу дії, були позбавлені уніфікованого характеру.