Емпіричне дослідження волі та вольової поведінки особи юнацького віку

Позитивні якості волі, прояви її сили забезпечують успішність діяльності, з кращого боку характеризують особистість людини. Перелік подібних вольових якостей дуже великий: мужність, наполегливість, рішучість, самостійність, самовладання і багато інших. Оцінка вольового якості не може бути виражена однією лише шкалою «сила – слабкість». Істотне, якщо не вирішальне, значення має моральна вихованість волі. Характеристика проявів волі, моральна оцінка їх залежить від соціальної значущості мотивів, покладених в основу здійснення вольового акту.

Прийоми самовиховання волі можуть бути різноманітними, але всі вони включають дотримання наступних умов:

починати виховання волі слід з придбання звички долати порівняно незначні труднощі. Систематично долаючи спочатку невеликі труднощі, а з часом і значні, людина тренує і загартовує свою волю;

подолання труднощів і перешкод здійснюється для досягнення певних цілей. Що гучніше мета, чим вище рівень вольових мотивів, тим більші труднощі здатна подолати людина;

прийняте рішення повинно бути виконане. Кожного разу, коли рішення приймається, але виконання знову і знову відкладається, воля людини дезорганізується;

у тому випадку, якщо людина поставила далеку мету, має далеку перспективу, дуже важливо бачити етапи досягнення цієї мети, намічати найближчі перспективи, дозволяти приватні задачі, у результаті яких будуть створені умови для досягнення кінцевої мети.

До числа найважливіших умов формування волі людини відноситься суворе дотримання режиму дня, правильного розпорядку всього життя людини. Спостереження за слабовольним людьми показують, що, як правило, вони не вміють організувати ні свою роботу, ні свій відпочинок. Хапаючись то за одну, то за іншу справу, вони нічого не доводять до кінця. Вольова людина – господар свого часу. Розумно організовуючи свою діяльність, вона не поспішаючи виконує намічене, поведінка її характеризується зібраністю та цілеспрямованістю. Для того щоб загартувати свою волю, необхідно повсякденно боротися з розсіяністю у праці і побуті.

Говорячи про виховання волі, не слід забувати, що успішне виконання діяльності залежить не тільки від формування тих чи інших вольових якостей, а й від наявності відповідних навичок як умов реального виконання наміченого, досягнення поставлених цілей [29].

Основними прийомами виховання вольової поведінки є:

самооцінка (самовиховання починається з самооцінки. Людина повинна точно знати, які якості слід виховувати у себе) ;

самонакази;

самонавіювання (воно допомагає володіти собою в найскрутніших ситуаціях) ;

самоконтроль;

саморегуляція (цей прийом передбачає навчання умінню стежити за зовнішніми проявами емоційних станів) ;

самостимуляція.

 

 

Розглянувши та дослідивши питання волі в американській та вітчизняній психології, можна зробити висновки, що погляди вчених часто кардинально розходилось, іце в підсумку призвело до виникнення двох головних протиборчих течій в питанні про природу волі. Одна з них підміняє волю мотивами і мотивацією. Воля виступає тут швидше як свідомий (мотиваційний) спосіб регуляції поведінки і діяльності людини. Інша течія пов'язує волю тільки з подоланням труднощів і перешкод, тобто, по суті, робить поняття «воля» синонімічним поняттю «сила волі». Перший (мотиваційний) напрямок у розумінні питання про волю нехтує вивченням вольових якостей (оскільки сила волі замінюється силою мотиву, потреби), другий – практично виключає мотивацію з вольової активності людини (оскільки вся воля зведена до прояву вольового зусилля). Отже, зрозуміти, що таке воля, можна тільки в тому випадку, якщо вдасться звести воєдино крайні точки зору, кожна з яких абсолютизує одну зі згаданих сторін волі: мотивацію, прийняту за волю, – в одному випадку, або спрямовану на подолання труднощів вольове зусилля, до якого зводиться воля, – в іншому випадку. Викладені вище підходи до розуміння сутності волі відображають різні її боки, позначають різні її функції і зовсім не суперечать один одному.

Можливість перетворення свідомих довільних рухів в автоматичні дала привід деяким психологам стверджувати, що і взагалі розвиток психічного життя йшов саме цим шляхом. З точки зору Волюнтаристської психології, яка вважає волю основним принципом психічного життя, немає нічого дивного в тому, що всі дії і рухи живих істот спочатку були довільними, а потім, у міру повторення і звикання, стали механічними.

На противагу цьому інша школа стверджує, що, навпаки, вольове зусилля являє собою щось вторинне, похідне і що свідомі вольові акти виникли вже в самому кінці еволюції, як її вінець і завершення.

Еволюційне вчення Ч. Дарвіна дало сильний поштовх до прагнення вчених звести до мінімуму різницю між людиною і тваринами. На перші позиції у вивченні механізмів управління поведінкою вийшли фізіологи. І тут в першу чергу треба назвати великого російського вченого І. М. Сєченова.

Детермінізм І. М. Сєченова полягає в тому, що вся зовнішня активність людини, включаючи і вищу довільність, пов'язану з мотивами боргу, любові до Батьківщини і т. п., розглядалася ним як рефлекси, які починаються з чуттєвого збудження, а не за велінням абстрактної волі. А значить, причинність поведінки людини матеріальна, об'єктивна, оскільки викликає чуттєве збудження, сигнали теж матеріальні, об'єктивні.

Складність вивчення проблеми волі полягає в тому, що як у повсякденному, так і в науковому свідомості воля розуміється по-різному. У повсякденній свідомості вона постає то як свобода, то як вираження бажання людини, то як прояв сили характеру (протиставлення: вольовий –