Фактор особистості у формуванні та здійсненні зовнішньої політики у сучасній міжнародній системі

Вихідне припущення про унітарну природу рішень, що приймаються у кризовій ситуації, коли під загрозою опиняються ключові цінності, базується на твердженні про концентрацію повноважень у такій ситуації в руках дуже обмеженої групи осіб. Наприклад, у дослідженні Дж. Оніла, присвяченому вивченню прийняття рішень у кризових ситуаціях, зазначається, що під час кризи менша кількість діючих осіб задіяна у процесі прийняття рішень, що означає, що необхідно узгоджувати меншу кількість квазінезалежних інтересів. Таким чином, ключове питання про те, “хто приймає участь” має менш критичне значення в умовах кризи, на відміну від ситуації вирішення більш рутинних зовнішньополітичних питань. Крім того, політична боротьба всередині країни в умовах її входження у міжнародну кризу має грати меншу роль, а ніж за нормальних умов.

Багато дослідників відзначали, що міжнародній арені притаманні характеристики (складність, ризик, невизначеність), що загрожують дієвості зовнішньополітичних рішень. Не дивно бачити, що зовнішньополітичні кризи часто характеризуються як хаотичні ситуації, під час яких інформація надається лідеру та сприймається ним у досить складних і відмінних формах.

Автор розглядає спорідненні характеристики прийняття зовнішньополітичних рішень в умовах кризи: складність, ризик, невизначеність та багатозначність, демонструє відмінності між ними, їх вплив на механізм прийняття рішень та аналізує перспективні підходи до їх вивчення.

Для розуміння політичного лідерства у час кризи та розкриття впливу фактору особистості на зовнішню політику, також приділено увагу феномену харизми. Зроблено висновок, що харизма є невід’ємною складовою лідерства у кризі. Її феномен здатен покращити розуміння подій на терені колишньої федеративної Югославії у 1990-2000 рр.

Ще одним важливим елементом розгляду фактору особистості у зовнішній політиці вважається питання про співвідношення внутрішньої та зовнішньої політики. Воно не є новим. Наприклад, класичні реалісти стверджують, що зовнішньополітичне положення держави не можна відділяти від внутрішньополітичної ситуації та можливостей країни. Дослідники американської політологічної школи розробили цілу низку моделей, що описують залежність результатів президентських виборів від ефективності дій президентів по розв’язанню зовнішньополітичних проблем, що постають перед країною.

Третій розділ “Політичний лідер та зовнішня політика в суспільствах перехідного періоду (на прикладах Югославії та Росії) ” присвячено розробці психологічних портретів сербського лідера С. Мілошевича та демонстрації змін у зовнішній політиці Російської Федерації внаслідок зміни її вищого керівництва на початку 2000 року.

Югославія та Росія були обрані автором у якості об’єктів дослідження з огляду на низку факторів. Не в останню чергу з огляду на значну подібність процесів, що мали та мають місце у двох вищезазначених країнах до подій зовнішньо- та внутрішньополітичного життя України.

Державні системи Югославії та Росії останні десять років перебувають у стані постійної трансформації. Це вірно і по відношенню до України. За таких умов, має місце постійний перерозподіл владних повноважень між суб’єктами політичних відносин, зміна законодавства, системні реформи та певний ступінь соціальної нестабільності.

Всі ці чинники разом сприяють послабленню структурних обмежень, що накладаються на лідерів держави за умов стабільності системи. Так, як свідчить досвід останнього десятиріччя, жодна зміна вищого керівництва у розвинутих країнах Заходу не призвела до радикальних змін зовнішньої та внутрішньої політики останніх. У країнах, що перебувають у перехідному стані, навпаки, такі зміни мали місце.

На Балканах, дезінтеграція федерації, крім того, призвела до кількох війн між новоствореними незалежними державами. Конфлікти, що спалахнули на етнічному підґрунті, швидко були екстерналізовані і за багатьма ознаками їх не можна класифікувати як внутрішні. Союзна республіка Югославія опинилася у міжнародній ізоляції, проти неї було введено санкції ООН. Фактично СРЮ в період з моменту свого проголошення у 1992 році до кінця 2000 року перебувала у стані системної внутрішньо- та зовнішньополітичної кризи. За цих умов, лідер країни керував нею фактично на свій розсуд, незважаючи на існування всіх ознак демократичного устрою – багатопартійності, розподілу влади, вільних виборів. Таким чином, аналізувати зовнішню політику СРЮ у цей період, не беручи до уваги особистість її лідера, автор вбачає неможливим.

Події на терені Російської Федерації суттєво відрізнялися від подій у федерації югославській. Разом з тим, обсяг повноважень, яким, за конституцією, наділений російський президент, дозволяє, за умов системних трансформацій державного устрою в країні, говорити про існування умов для проявів авторитаризму у поведінці лідера. Особливо у сфері зовнішньої політики, де лідер традиційно має значно ширше коло для маневру, ніж у політиці внутрішній.

На відміну від харизматика Єльцина, Путін – політик іншого типу, не “традиційний” або “харизматичний” лідер. За М. Вебером, такий політик здійснює “своє володарювання через “легітимність”, через віру в обов’язковість легального встановлення та “компетентності” у справі, обґрунтованій раціонально створеними правилами”. Головним висновком, що можна зробити з цього є вищий ступінь передбачуваності зовнішньої політики Росії за часів перебування при владі її другого президента.

Після приходу Путіна до влади, в Росії відбувся перехід від “чистої” демократії, яка з певними застереженнями існувала при його попереднику, до нового режиму “керованої” демократії Путіна.