Фінансування освіти з бюджету міста

Застереження щодо цього методу наступні: У адміністрацій районів і шкіл не так багато можливостей, щоб значно покращити ситуацію за рахунок більш раціональної організації навчального процесу. В умовах дефіциту ресурсів адміністрації важко звільняти вчителів, пояснюючи це необхідністю приведення у відповідність співвідношення кількості учнів на одного вчителя і зменшення програмних годин. При дефіцитному бюджеті першим, хто страждає, є вчитель, а аргументи щодо якості й ефективності навчання здаються теорією, відходять на другий план.

3. Переговори та клопотання перед вищим керівництвом. Оскільки наперед всім учасникам освітнього процесу (крім батьків і самих учнів) відомо, що заявлені, декларовані обсяги фінансування не виконуються, відповідальність за фінансове забезпечення освіти залишається розмитою, не визначеною. Адміністратори на місцях сподіваються на свої особисті стосунки з керівництвом і намагаються добитися особливих умов фінансування для свого закладу або району.

При цьому не тільки знижується фінансова дисципліна і зникають стимули для заощадження на всіх рівнях – міста, району, школи. Також широко використовується роздування дефіциту для більш «обґрунтованої» позиції на переговорах на всіх рівнях управління для хоча би часткового покриття цього дефіциту. Така практика в умовах непрозорості бюджетного процесу е досить поширеною, особливо, якщо врахувати, що радянський стиль управління базувався саме на такому способі взаємодії з керівництвом.

Щоосені управління освітою звертається до міста за додатковими фінансовими ресурсами з метою покриття дефіциту, закладеного на етапі формування бюджету, Місто переадресовує це прохання до області. Область, у свою чергу, клопоче перед Кабінетом Міністрів. Уряд зазвичай знаходить кошти, оскільки альтернативні заходи у вигляді невиплати заробітної плати вчителям або ж масового відключення освітніх закладів від джерел постачання енергії є економічно шкідливими і політичне недоцільними.

Таким чином, щороку долю освітніх закладів вирішують у ході переговорів, які носять непрозорий, закритий характер. В силу широко розвинутих патерналістських підходів в управлінні часто такі зусилля досягають успіху.

Ризики, пов’язані з цим шляхом, полягають у тому, що переговорний процес, в якому роздутий дефіцит є основою для надання переваги окремим школам, або районам, створює умови для нерівності. Зростає несправедливість у розподілі ресурсів, яка тільки поглиблює наявну практику закритих переговорів і роздування дефіциту бюджету.

Через розгалужену мережу навчальних закладів вплив фінансового стану освіти на кожну родину, кожного члена суспільства стає надзвичайно сильним. Якщо зберегти залежність освіти від центру, то навіть за умов відсутності належного фінансування, а може і завдяки цьому, вона виступає «приводним ременем» у використанні так званого «адміністративного ресурсу» в процесі боротьби за владу в пострадянських умовах недосконалості демократичних інституцій.

Так, наприклад, ручний спосіб розподілу ресурсів дозволяє використовувати освіту в період проведення виборчих кампаній для маніпуляції процесом волевиявлення громадян і директивне, зверху, методами підкупу, шантажу або примусу впливати на результати виборів.

4. Компенсація з боку місцевих бюджетів. В умовах чинної системи консолідованого державного бюджету органи місцевого самоврядування в Україні контролюють 6-10% надходжень до свого бюджету, тому можливості міст та районів компенсувати дефіцит державного фінансування за рахунок власних коштів е обмеженими. Окремі місцеві громади, особливо тих міст, які мають значні надходження в бюджет за рахунок місцевих податків і зборів, намагаються допомагати своїм школам. За даними незалежних досліджень, місцеві бюджети великих міст «доплачують» за освіту, покриваючи від 8 до 17% її поточних витрат.

Проблема тут полягає у відсутності єдиних правил щодо частки місцевих бюджетів, які міста або райони зобов’язані виділяти на освіту з власних доходів. Це означає, що міста, які прагнуть компенсувати брак уваги до освіти з боку держави, змушені урізати свої комунальні послуги та згортати інвестиційні програми.

Крім того, далеко не всі місцеві громади перебувають у таких фінансово-економічних умовах, які дозволяють їм надавати фінансову допомогу освіті. В сільських районах часто немає такої можливості з огляду на надзвичайно низьку фінансову спроможність цих суб’єктів самоврядування. А відтак найбільш упослідженою в плані фінансування залишається сільська школа і дошкільні заклади.

Як відомо, регіони, які переживають більші фінансові обмеження, схильні переносити на родини більше витрат за освіту, ніж ті, що не так обмежені фінансово. В сільській, місцевості потреба в доплаті батьків більша. Але у той же час спроможність батьків платити за освіту своїх дітей менша, ніж у місті, де дитячі садки краще забезпечені. В результаті значна кількість малозабезпечених родин у сільських районах не можуть вносити плати, їхні діти залишаються вдома. Як свідчать експерти, діти бідних батьків, що не відвідували дошкільні навчальні заклади, гірше адаптуються до навчання у школі, мають менше шансів отримати якісну освіту у майбутньому. (Освітяни називають «дитиною з пасовиська» першокласників, які жили з бабусею в селі, коли інші діти готувалися до школи).

5. Допомога з боку бізнесу та третього сектора.

Допомога від бізнесу має дві форми. Перша – це участь у ролі постачальника для державних потреб на вигідних для себе і для школи умовах. Друге – це одноразові пожертви, внески, які мають характер доброчинності.