Історія України від Національно-визвольної війни українського народу до поділів Польщі

16 травня громіздкий, але боєздатний польський табір вирушив богуславським шляхом із Корсуня. Повстанці супроводжували його на відстані пострілу. Польський табір дійшов до заболоченого урочища Горохова Діброва. Тут на нього чатувала засідка. Саме тут відбулася славнозвісна Корсунська битва. Повстанці спершу оточили і знищили передові польські загони, де перебував Потоцький. Коронного гетьмана було поранено і взято в полон. Така сама доля спіткала й Калиновського. Довше чинили опір тільки вояки з середини табору, але й вони склали зброю. Багато поляків загинуло, багато потрапило в полон разом із величезними трофеями. 20-тисячне коронне військо перестало існувати.

Отже, перші перемоги повсталі здобули в битвах на Жовтих Водах 5-6 травня 1648 p. і під Корсунем 16 травня 1648 р. Протягом літа 1648 р. повстання охопило території Київщини, Поділля, Волині та Лівобережної України.

Перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем стали сигналом для повстань по всій Україні, для визвольного походу української армії на захід.

 

У той час, коли Хмельницький, відійшовши до Чигирина, готувався до дальшої боротьби, народне повстання широкою хвилею розлилося по Україні й переросло у велику народно-визвольну війну. У цій війні селянство становило абсолютну більшість повстанських загонів в армії Богдана Хмельницького. Селяни оголошували себе «козаками», створювали загони, які вливалися в армію Хмельницького чи діяли окремо. Повстанці виганяли або вбивали шляхтичів, захоплювали й ділили між собою їхнє майно, руйнували маєтки, розшукували і знищували документи про свою залежність від панів і т. ін. Особливо яскраво про антифеодальну, антикріпосницьку спрямованість селянської боротьби свідчить той факт, що повстанці нападали не тільки на маєтки польських магнатів і шляхтичів, а й на володіння українських феодалів і навіть православних монастирів. Так, улітку 1648 р. повстанці вчинили напад на православний Густинський монастир, у вересні – на Почаївський монастир на Волині.

Основною силою визвольної війни було селянство, яке боролося проти соціального гніту польських і українських феодалів-кріпосників та іноземного поневолення. Селянство виступало проти феодального кріпосницького гніту, і саме його боротьба надавала війні яскравого антикріпосницького спрямування. Разом із селянством стали на боротьбу нереєстрові козаки, «випищики», бідні міщани. В боротьбу включилися також козацька старшина, реєстрове заможне козацтво, нижче православне духівництво, дрібні українські шляхтичі.

Всі класи і соціальні групи – селянство, козацтво, міщанство, нижче православне духівництво, козацьку старшину і дрібних українських шляхтичів – об'єднувало прагнення ліквідувати владу шляхетської Польщі, національно-релігійний гніт, панування великих польських та українських полонізованих магнатів, позбутися влади іноземців. Селянство, міські низи й рядове козацтво вели боротьбу за ліквідацію як соціального, так і національного гноблення, за те, щоб стати вільними дрібними власниками на вільній землі.

У ході визвольної війни, в яку включилися всі прогресивні сили українського народу, з численних повстанських загонів, у яких основну масу становило селянство, формувалася повстанська, народна армія. Крім селянства, до неї входили козаки й козацька старшина, що займали командні пости, міщани, дрібні шляхтичі. Разом з українцями серед повстанців перебувало чимало російських і білоруських селян, донських козаків. Як і козацтво в Запорізькій Січі, повстанське військо поділялося на полки, полки – на сотні. Полки й сотні були військовими, а з 1649 р. – і територіальними одиницями.

Було поповнено й реорганізовано реєстрові полки, які існували ще до війни. З численних повстанських загонів були створені нові територіальні полки. Пізніше виникли й інші полки.

В ході боїв з народної маси висунулись видатні полководці – полковники Максим Кривоніс, Іван Богун, Данило Нечай, Мартин Пушкар, Мартин Небаба, Матвій Гладкий та ін., які й очолили козацькі полки.

Складним було завдання забезпечити народну армію продовольством, спорядженням, зброєю і боєприпасами. Незважаючи на великі труднощі, Хмельницький зумів у короткий час озброїти велику масу повстанців як за рахунок місцевого виробництва, так і трофейною зброєю, захопленою у польсько-шляхетських військ та у фортецях. Повстанська армія мала артилерію, бійці були озброєні самопалами, мушкетами, пищалями, карабінами, пістолями, мечами, шаблями, списами, луками.

Влітку 1648 року народні повстання, найбільш масовими учасниками яких стали селяни, охопили всю Україну. Уже в першій половині літа 1648 р. були очищені від польської влади воєводства Київське, Чернігівське, Брацлавське і східна частина Подільського. В серпні повстання перекинулось і на Волинь, в Галичину. Окремі козацькі загони взяли Кремінець, Луцьк, Острог, Володимир, Заславль та ін.

 

 

У 1648 році перед битвою під Пилявцями Хмельницький зібрав армію у кількості 80 тис. чол. Перед польсько-шляхетським військом вона поступалася озброєнням, мала менше кінноти, але була сильна моральною стійкістю, єдністю, самовідданістю і героїзмом воїнів, талановитістю командування. До повстанського війська приєднався також 4-тисячний загін татар.

Війська польське і українське зійшлися 8 вересня 1648 р. під містечком Пилявцями,