Конкурентна стратегія зовнішньоекономічної діяльності промислових підприємств України в умовах перехідної економіки інверсійного типу

Проведене дослідження показало, що одна з найважливіших проблем, яка стоїть перед вітчизняною промисловістю, – втілення перспективних високих технологій в реальні продукти, що будуть мати попит на внутрішніх та міжнародних ринках. Саме розвиток промислового експорту, передусім, наукоємної продукції, з високим рівнем доданої вартості, повинен допомогти розширити межі внутрішнього попиту, зробити економічне зростання неінфляційним, дати поштовх інвестиціям і виробництву в багатьох секторах національної економіки, і таким чином забезпечити високу конкурентоспроможність країні на світовому ринку, з одного боку, і вирішити проблеми всередині країни, з іншого. Насамперед, це можуть зробити підприємства ВПК, які мають вихідну спрямованість на сприяння технічному розвитку. Але досягти успіху ці підприємства зможуть лише за умов розробки та реалізації ефективної конкурентної стратегії ЗЕД, яка буде враховувати позитивні та негативні сторони діяльності сучасного військово-промислового комплексу України, існуючі недоліки та конкурентні переваги оборонних підприємств.

У другому розділі – “ Конкурентоспроможність військово-промислової галузі” – аналізується сучасний стан ВПК України для виявлення рівня його конкурентоспроможності на світовому ринку і в межах нашої країни з позицій системного підходу, який враховує взаємодію і взаємозалежність оборонних підприємств, ВПК та системи національного господарства і дозволяє робити цілісний аналіз галузі, окремого підприємства і його ЗЕД у цілому. Автор розглядає основні етапи військово-економічного розвитку і більш детально зупиняється на виявленні особливих рис етапу скорочення та конверсії військового виробництва, який саме і спричинив сучасний стан всієї військової галузі України, визначив її кон'юнктуру.

Проведене дослідження показало значний спад військового виробництва після отримання Україною незалежності. У 1995 р. обсяг військового виробництва склав лише 10% відносно рівня 1991 р. На початку 1996 р. український ВПК нараховував лише 400 підприємств (з 3594 підприємств, що існували на момент проголошення Україною Акту про незалежність) та виробляв біля 7% продукції від обсягів 1991 р. На початку 1997 р. тільки 150 підприємств займалися розробкою та виготовленням продукції оборонного призначення, а кількість працівників зменшилася в 7 разів і складала 57 тис. осіб (у 1991р. ВПК нараховував близько 3 млн. осіб). Підприємства, які складали основну міць народного господарства і національної безпеки, залишилися наодинці із несформованим, молодим, недосконалим ринком. В складних, невизначених, нових умовах опинилися підприємства, які ніколи не мали економічної самостійності та будь-яких ринкових зв'язків із постачальниками та споживачами. Нові економічні умови спричинили обвальну конверсію, яка не мала прецедентів в світовій економіці. Заплановані на 1993-1995 рр. щорічні темпи скорочення виробництва військової продукції на рівні 25% значно перевищували аналогічні показники у західних країнах 1-3%.

Конверсія оборонних підприємств зіткнулася з багатьма перепонами, які запропоновано поділити на дві групи: проблеми зменшення державного фінансування та проблеми переходу всієї економіки України на нові рейки господарювання.

Проблеми конверсії ВПК розподілені на такі дві групи з метою відокремити фінансові труднощі від проблем організаційного, управлінського характеру. При цьому, акцентується увага на вирішенні проблеми власності в оборонному секторі країни. Досвід інших країн свідчить, що у виробництві військової продукції та продукції цивільного призначення мають брати участь як приватні, так і державні підприємства. Водночас, швидке акціонування та приватизація підприємств ВПК мають враховувати економічні умови країни, базуватися на економічних розрахунках, які визначать користь від здійснення даних заходів як всієї держави, так і трудового колективу, і місцевих властей. Сьогодні вбачається перспективним надати самостійність невеликим підприємствам та підрозділам великих державних підприємств в виготовленні комплектуючих для військової продукції, в розробці даної продукції, виконанні складних технологічних процесів тощо.

У роботі доведено, що ВПК має одні з найкращих умов подальшого розвитку, які визначаються деякими перевагами та позитивними можливостями. Передусім, в Україні достатнього розвитку дістали радіоелектронна, ракетно-космічна, танкова та інші галузі промисловості, які є найперспективнішим ринком серед інших галузей військової індустрії внаслідок безперервного зростання частки електронної складової у сучасних бойових системах та з причин максимального наближення до типового цивільного виробництва і, як наслідок, зручну диверсифікацію до суміжних цивільних галузей.

До позитивних можливостей ВПК України слід віднести й те, що у спадок від СРСР вона одержала розгалужену мережу науково-дослідних центрів та дослідно-конструкторських виробництв, опрацювала 17 з 21 одиниці “критичних” технологій. Серед них – увесь блок проблем з електроніки і кібернетики, радіолокаційна станція для виявлення малопомітних цілей, технологія СТЕЛС, композити, лазерна техніка, нові виробничі технології. Всі ці розробки відповідали тогочасному світовому рівню, мали (і мають досьогодні) реальні шанси експортного і конверсійного використання.

Слід визначити такі потенційні можливості оборонних підприємств України: консолідація військового виробництва; диверсифікація та комерціалізація військового виробництва; зростання експорту військової продукції; залишення ринку військових закупок. В роботі зроблено аналіз кожної з наведених можливостей. Автор відзначає перспективність зростання експорту військової