Культурологія як наукова дисципліна та її категорії. сутність культури та її генеза

Отже, на початку XXI ст. західна культура все наполегливіше шукає шляхи виходу з названих суперечностей. У 70-80 роках XX ст. відбувається широкомасштабний „соціокультурний зсув”, що дістає назву постмодерн (від лат. роst – після та франц. тоderne – сучасний). Саме в цей час була усвідомлена обмеженість раціоналізму і того, що наслідки прогресу поставили під загрозу знищення часу й простору самої культури.

Е. Гідденс обґрунтував появу постмодернізму „втомою від прогресу”. Характерними рисами постмодерну є:

принцип „подвійного кодування", що полягає в одночасній орієнтації на маси та еліту;

звернення до забутих художніх традицій;

стильовий плюралізм (багатоманіття);

звернення до гротескних типів художньої образності, іронії, ілюзії;

художній експансіонізм, який розширює та ототожнює розуміння мистецтва з позахудожніми сферами діяльності (наприклад, екологія, політика, інформатика тощо).

 

„Це дослідження має якості об'єкта, умови пізнання в найбільш розвинутих суспільствах. Ми вирішили назвати їх постсучасними (postmodernes). Вони означають стан культури після змін, які вплинули на правила гри в науці, літературі й мистецтві, починаючи з кінця XIX ст. Насамперед термін „постмодернізм” відбиває стан духовності європейського типу в наші дні, який пов'язаний з відчуттям віджитості якогось важливого етапу в розвитку цивілізації, віджитості сучасності. По-друге, постмодернізм – це комплекс філософських учень, що так чи інакше виголошують кінець Історії, коли структурованість і впорядкованість людського світу будуть зруйновані, й зникне сам розподіл на „моє” та „інше”. По-третє, це характеристика сучасної художньої практики, що ґрунтується на особливому типі письма, пов'язаного з ентропією смислу, деканонізацією матеріалу, радикальною іронією, карнавалізацією тощо”.

Ж.-Ф. Ліотар. Постсучасний стан

 

Постмодернізм виступає в якості парадигми інтелектуальної й художньої трансформації духовного світу сучасної людини. В усякому разі є обнадійливі симптоми того, що постмодерністські тенденції відкривають перспективи зростання гуманізму культури XXI ст.

Постмодерн – це особливий тип світогляду, зорієнтований на формування такого життєвого простору, в якому головними цінностями стає свобода в усьому, в тому числі й у діяльності людини. Постмодерністська свідомість спрямована на заперечення будь-яких норм і традицій – етичних, естетичних, методологічних тощо, на відмову від авторитетів будь-якого рангу, починаючи від держави, великої національної ідеї, етичних парадигм та закінчуючи поведінкою людини у спілкуванні.

Термін „постмодерн" уперше використав Р. Панвіц (німецький поет і представник філософії культури) на початку XX ст. для позначення кризових явищ у європейській культурі. У кінці 40-их років XX ст. А. Тойнбі позначив цим терміном культуру Європи після Нового часу.

Європейська гуманітарна культура Нового часу ґрунтувалась на таких ключових поняттях і настановах, як романтизм, символізм, закрита форма, мета, задум, ієрархія, творчість, жанр, глибина, метафізика, істина й ін. Цей інтелектуальний набір засобів та способів пояснював за допомогою раціональної думки відповідну першопочаткову реальність, „заглянути” по той бік повсякденної емпіричної реальності, осягнути істину.

Постмодернізм сприймає це як намагання розуму панувати над усіма сферами людської життєдіяльності, що виявилось у технократичному пануванні людини над природою і соціально-політичним пануванням людей над людьми. Позбавитись від претензій на будь-яке всезнання – одна з головних установок постмодерну. Визнається можливість безмежної кількості картин світу, жодна з яких не може претендувати на істину, бо не існує способів та методів осягнення дійсності, що були б вільними від впливу людських бажань, потреб, мотивацій.

Постмодерністські письменники створюють художні твори, в яких немає ані героїв, ані особистостей, ані лідерів, де все спрямоване на руйнування ієрархії цінностей, зміщуваність стилів, забуття імен і дат.

 

 

 

 

 

ТЕМА 7. ФЕНОМЕН УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ. ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ СУЧАСНОЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ

 

7.1. Генеза української культури: періодизація та характеристика основних періодів розвитку.

7.2. Модернізаційні та постмодернізаційні процеси в сучасній українській культурі.

 

ЛІТЕРАТУРА

Історія і теорія світової і вітчизняної культури. – К., 1993.

Кравець М.С., Семашко О.М., Піча В.М. та ін. Культурологія: Навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів І-ІV рівнів акредитації / За заг. ред. В.М.Пічі. – Львів, 2003. – С. 134-172.

Подольська Є.А., Лихвар В.Д., Погорілий Д.Є. Кредитно-модульний курс культурології: Навч. посібник. – К., 2006. – С. 209-263.

Українська та зарубіжна культура: Навч. посібник / М.М.Закович, І.А.Зязюн та ін.; За ред. М.М.Заковича. – К., 2000.

Шевнюк О.Л. Культурологія: Навч. посіб. – К., 2004.

Конспект лекцій з української культури для студентів усіх спеціальностей усіх форм навчання / Уклад.: І.Г.Передерій. – Полтава: ПолтНТУ, 2003. – 117 с.

Бокань В. Культурологія: Навч. посібник. – К.:МАУП, 2000.

 

7.1. Генеза української культури: періодизація та характеристика основних періодів розвитку Якщо розглядати українську культуру в контексті культурно-історичних доль слов’янства,  то слід зазначити, що в своєму розвитку вона пройшла кілька етапів. Перший етап охоплює часовий відрізок від її витоків і до прийняття християнства (988 р.), тобто – це культура східнослов’янських племен дохристиянської доби. 

Початки передісторії української культури губляться у сивій давнині. Культура на теренах України виникла на ранніх стадіях розвитку суспільства