Макроекономіка як наука

Інфляція призводить до неминучих галузевих і регіональних диспропорцій, знецінює не тільки гроші, але й всю систему регулювання ринкового господарства. В умовах інфляції ціни на товари, відсоткові ставки, номінальна заробітна плата не надають об'єктивних цінових сигналів, а перетворюються на такий собі «інформаційний шум». Господарство стає все менш керованим і все більш актуальними стають гасла «замороження цін», «заборона спекуляції» і т. п. Зростає загроза переходу до авторитарного або тоталітарного режиму, особливо в умовах гіперінфляції. Достатньо згадати Німеччину 1933 р., коли до влади прийшли фашисти, нескінченні воєнні перевороти в латиноамериканських країнах в 1960-х рр. Серед економістів популярним є вираз «інфляція – економічна мати фашизму».

 

 

В економічній теорії є досить аргументована думка про те, що інфляційна хвороба в принципі невиліковна. Причина у тому, що сучасна ринкова економіка інфляційна самою своєю «конструкцією». Для того, щоб економіка мала неінфляційний характер потрібне дотримання ряду умов:

Постійна рівновага державного бюджету.

Центральний банк повинен відмовитись від проведення короткострокового макроекономічного регулювання, яке стимулює інфляцію (наприклад, обслуговування державного боргу).

Існує державна монополія (центральний емісійний банк) на випуск грошей. А там де існує монополія можливі помилки суб'єктивного характеру (раптовий випуск грошової маси). Зробити грошовий ринок конкурентним неможливо.

Для того, щоб зберегти економіку від інфляції, держава повинна утримуватись від активного втручання у розподіл доходів. Такий розподіл у кінцевому рахунку негативно впливає на ефективність суспільного виробництва.

Психологія населення повинна бути позбавлена всіх ознак інфляційних очікувань.

Практично дотримання цих умов у будь-якій країні світу неможливе. Тому потрібно відмовитись від ілюзій про те, що існують чудодійні ліки, які вилікують від інфляції. Їх просто нема. Мова може йти лише про встановлення надійного контролю над інфляцією, утримання помірного темпу зростання цін.

Оцінюючи характер сучасної антиінфляційної політики, можна виділити в ній два підходи. У рамках першого підходу (його розробляють представники сучасного кейнсіанства) передбачається активна бюджетна політика – маневрування державними витратами і податками з метою впливу на платоспроможний попит. При інфляційному, надлишковому попиті держава обмежує свої витрати і підвищує податки. У результаті скорочується попит, знижуються темпи інфляції. Однак одночасно обмежується і зростання виробництва, що може призвести до застою і навіть кризових явищ в економіці, до розширення безробіття. Такою є для суспільства ціна стримування інфляції.

Другий підхід рекомендується економістами неоліберального напрямку (монетаризм, концепція економіки пропозиції й інші), які висувають на перший план грошово-кредитне регулювання за допомогою якого можна непрямо і гнучко впливати на економічну ситуацію. Цей вид регулювання проводиться формально непідконтрольним уряду центральним банком, який змінює кількість грошей в обігу і ставку позичкового відсотка, впливаючи таким чином на економіку.

Великий досвід проведення антиінфляційних заходів у західних країнах показує доцільність поєднання довготривалої і короткострокової політики. Схематично комплекс заходів антиінфляційної політики може бути представлений наступним чином.

Довготривала політика (антиінфляційна стратегія) включає такі основні компоненти:

Гасіння інфляційних очікувань, перш за цінових. Інфляційні очікування переборюються там, де використовуються щонайменше дві умови: а) всебічне зміцнення механізмів ринкової системи; б) існування уряду, який непохитно притримується курсу на поступове викорінення некерованої інфляції і користується довір'ям більшості населення. У інфляційній обстановці, тим більше в умовах гіперінфляції, країна не може дозволити собі утримувати уряд, до якого немає довіри. Довіряють не «доброму», а сильному уряду, який доказав свою рішучість і здатність протистояти інфляції. Для ліквідації спіралі «заробітна плата -ціна» необхідно впливати на очікування економічних суб'єктів таким чином, щоб рівень інфляції у майбутньому в їх уяві від періоду до періоду знижувався. При проведенні жорсткої політики «дорогих» грошей і стримуванні сукупного попиту відбувається спад виробництва і, відповідно, збільшується безробіття. У соціальному плані така політика досить непопулярна: переломити інфляційні очікування можливо при високому рівні безробіття. Багато вчених вважають такі кроки соціально небезпечними, але економічно виправданими.

Невід'ємним компонентом антиінфляційної стратегії є довгострокова грошова політика. Її відмінна особливість – введення жорстких лімітів на щорічні прирости грошової маси. В інфляційній обстановці нема і не може бути причин, які змушують перевищити грошовий ліміт.

Здійснення антиінфляційної грошової політики по силам лише сучасній банківській системі, очолюваній незалежним від виконавчої влади центральним банком. Інструменти організації режиму грошових обмежень, які є у розпорядженні центрального банку:

а) ставка міжбанківського кредиту (облікова ставка). Під нею потрібно розуміти відсоток за кредит, який центральний банк надає всім іншим банкам. Якщо, наприклад, спостерігається прискорення інфляції, центральний банк, як правило, починає підіймати ставку, а це призводить до зменшення грошової маси в обігу і рівня інфляції в економіці.

б) норма обов'язкових резервів. У відповідності з нею розраховується грошова сума, яку комерційний банк не має права давати у позику і зобов'язаний тимчасово тримати на своєму рахунку у центральнму банку. У інфляційній ситуації, коли потрібно зменшити зростання грошової маси, центральний банк підвищує норму обов'язкових резервів.

в) операції з державними борговими зобов'язаннями на ринку цінних паперів. Якщо центральному банку необхідно збільшити кількість грошей у обігу, тоді він, з'являючись на ринку цінних паперів, починає скуповувати державні боргові зобов'язання. Протидіючі інфляції центральний банк навпаки починає продавати державні зобов'язання. Продаючи державні цінні папери (облігації),