Макроекономіка як наука

Центральний банк у регулюванні інфляції може багато, але аж ніяк не все. Ринкове господарство побудоване так, що центральний банк не здійснює повний контроль над рухом грошової маси. У обігу постійно знаходяться гроші, не тільки випущені центральним банком, але й інші, вироблені комерційними банками. Мова йде перш за все про банківські чеки, кредитні картки, векселі, сертифікати тощо. У ринковій економіці також має місце процес мультиплікаційного розширення банківських депозитів, який призводить до збільшення кількості грошей в обігу (про це йдеться в одній із наступних тем). Центральному банку цей процес важко регулювати.

Стратегічним завданням антиінфляційного регулювання є скорочення бюджетного дефіциту з перспективою його повної ліквідації. Вирішення цього завдання досягається двома шляхами – збільшенням доходів і зменшенням витрат держави. Перевага надається другому варіанту. Сучасна податкова система еволюціонує у бік лібералізації, зниження ставок податку. Уряд повинен у економіки менше брати, і менше їй давати з державної скарбниці. Найбільш суттєві рекомендації в галузі сучасної податкової політики здійснені вченими школи економіки пропозиції (А. Лаффер).

Ефективна антиінфляційна стратегія повинна бути побудована так, щоб звести до мінімуму вплив на національну економіку зовнішніх інфляційних імпульсів. Зокрема, завдання полягає в зменшенні інфляційного впливу на економіку переливів іноземного капіталу у вигляді короткострокових кредитів і позик уряду за кордоном для фінансування бюджетного дефіциту. Іноземні кредити і позики збільшують грошову масу в країні, що генерує інфляційні тенденції.

Для України надзвичайно важливим є завдання переведення зовнішньоекономічних зв'язків на ринкові засади. Наприклад, поставки газу з Росії й Туркменістану протягом багатьох років оберталися багатомільярдними сумами боргу. В той же час, проблеми розрахунків за поставлену в Україну нафту і нафтопродукти, вирішені ще у 1994 році. І це пояснюється тим, що у цих поставках поряд із державними організаціями активну участь беруть комерційні структури.

Короткострокова політика (антиінфляційна тактика) направлена на тимчасове зниження темпів інфляції. Тут успішний результат можливий у випадку розширення сукупної пропозиції без збільшення сукупного попиту. З цією метою держава надає позики тільки підприємствам, які випускають додатково до основного виробництва побічні товари і послуги. Вона може приватизувати частину своєї власності й таким чином збільшити надходження в державний бюджет і полегшити вирішення проблеми його дефіциту, а також знизити інфляційний попит за рахунок продажу більшої кількості акцій нових приватизованих підприємств. Сприяє зростанню пропозиції масовий імпорт споживчих товарів.

Певний вплив на темпи інфляції справляє зменшення поточного попиту при незмінній пропозиції. Це може бути досягнуто за рахунок підвищення відсоткових ставок за вкладами, які стимулюють більш високу норму збереження. Згадайте, попит на гроші з боку активів змінюється обернено пропорційно ставці відсотка.

У зв'язку з антиінфляційною політикою гостро стоїть питання про витрати боротьби з інфляцією. Для України це питання є надзичайно актуальним. Чи були антиінфляційні заходи 1990 рр. найбільш ефективними в нашій країні? Чи є вони ефективними сьогодні? І якою ціною досягається інфляційна стабілізація? З точки зору інтересів суспільства, боротьба з інфляцією може призвести до значних втрат у народному господарстві, тобто до зростання безробіття і спаду виробництва. За деякими підрахунками, для зниження інфляції на 1% безробіття повинно бути протягом року на 2% вищим свого природного рівня, при цьому реальний ВВП зменшується на 5% у порівнянні з потенційним. Для України проблеми інфляції не можуть вирішуватись тільки засобами монетарної стабілізації. Якщо не будуть досягнуті високі темпи розвитку економіки, то за стримування зростання загального рівня цін, необхідно буде платити «дорогою ціною». При скороченні виробництва падає його ефективність, а це, безперечно, веде до зростання собівартості й відповідно – росту цін.

Уряди багатьох країн, починаючи з 60-х років ХХ ст., проводили так звану політику цін і доходів, головне завдання якої, по суті, зводилось до обмеження зростання заробітної плати. Оскільки ця політика означає адміністративну, а не ринкову стратегію боротьби з інфляцією, то вона не завжди досягає оголошеної мети. На протязі 1990-х років таку стратегію проводив уряд України. Причому не тільки обмежувалось зростання заробітної плати, а й мали місце постійні затримки з її виплатою. І це робилось всупереч тому, що за чинними у суспільстві законами зароблена заробітна плата повинна бути виплачена вчасно. В цілому такі методи регулювання інфляції малоефективні.

Необхідно зазначити, що в перші роки ринкових перетворень в українського населення сформувались стійкі інфляційні очікування. Ситуація була дещо змінена високим рівнем безробіття і великою трудовою еміграцією українців за кордон. Сьогодні потрібно здійснити значні зусилля для нарощування сукупної пропозиції через боротьбу з монополізмом і посиленням рівня конкурентоспроможності економіки. Це зробити складно в країні, де громадяни не звикли до жорсткої конкуренції, до мобільності у зміні професії, місця проживання. Тому для боротьби з інфляцією в Україні необхідно здійснити не тільки економічні, але й інституціональні й політичні реформи.

 

 

 

Необхідність державного втручання в економіку.

Цілі і форми державного регулювання економіки.

Податкова політика держави.

1. НЕОБХІДНІСТЬ ДЕРЖАВНОГО ВТРУЧАННЯ В ЕКОНОМІКУ

У класичній теорії А. Сміта державі належала роль «нічного вартового» в економічній системі, яка