Методологічні основи історії світової педагогіки

Попереднє слово до«Книжки приказок про те,

як не належить поводитися з дітьми»

Як поводитися з дітьми? Се питання для не одного з нас видасться таким простим, що властиво й застановлятися над ним не варто. Виховували нас наші батьки, та й нічого, слава Богу, вивели в люди,— скаже не один. Дитину люби як душу, а тряси як грушу,— скаже другий старою приповідкою, та й заспокоїться на тім. Але хіба дехто, більш освічений, застановиться над сим глибше і запитає себе: а чи справді наші батьки виховували нас так, як слід було? Чи справді вивели нас в люди? І коли вивели, то чому-то якось ми й досі не можемо добитися між людьми такого становища, яке би нам належалося?

Коли собі пригадаємо наші дитинячі часи і поводження з нами родичів, то не одному спаде на тямку, кілька-то незаслуженого, непотрібного терпіння, страху, гризоти, сорому причинили не раз його м'якій, дитячій душі несправедливі, нерозумні або погані поступки родичів! А навіть ніби справедливі кари та побої бували такі, що, не причиняючися до його моральної поправи, вчили його лише на другий раз ліпше стерегтися, робили його хитрішим, завзятішим, гіршим.

Давніше люди не застановлялися над сим. Найліпшим способом поводження з дітьми вважалася строгість: погрози, лайка, бійка. В наших книгах, писаних і друкованих, часто знаходимо такі накази, нібито вибрані з книг отців церковних, отже, нібито писані з вітхнення і волі самого Бога, а в них на різні лади обертаєся все одно й те саме: дітей треба карати, бити, застрашувати, бо інакше з них не буде нічого доброго. «Карай свойого сина від молодості, то будеш мати спокій у старості»,— сказано в однім такім письмі. «Не попу екаючи, бий дитя, бо коли б'єш його паличкою, не вмре, але буде живе, здорове. Бо б'ючи його по тілі, ти рятуєш його душу від вічної смерті. Коли маєш доньку, держи її під погрозою, то забезпечиш її тіло. Люб'ячи свого сина, часто завдавай йому рани, щоб пізніше ти радувався ним. Не смійся зо своєю дитиною і не бався з нею, бо як трохи послабиш, то багато потерпиш і пізніше наб'єш оскомину на душу свою».

Як бачимо, се були приписи жорстокого, понурого поводження з дітьми. І не треба думати, що се тільки у нас так було. Адже у поляків ще й досі повторяють богохульні слова: «Різкою дух святий діточок бити радить», немовбито Дух Святий піддавав людям їх глупоту і засліплення. Навіть тоді, коли у інших народів уже переважила думка, що й діти — такі ж люди, як дорослі, що всяке терпіння дитячої душі не тільки таке ж болюче, як і дорослої, але ще до того шкідливе для її дальшого розвою, — ще й тоді в Польщі різка і батіг уважалися найліпшим способом виховання дітей, і навіть учені люди, письменники та народні світочі величали старі шляхетські порядки, де бук був найвищим законом, і складали вірші на похвалу нагайки (ода канчуку), де з любощами згадували, як то було гарно, коли панські діти разом з дітьми слуг брали кару на тілі, тільки що панських сікли на килимку, а простих — на голій лавці.

 

 

НЕ 2.5. Вкладукраїнськихпедагогівта письменниківу розвиток дошкільного виховання

План

1.Українська граматика Б.Грінченка

2.С.Ф.Русова про дитячий садок.

3.Лубенець Н.Д.«Фребель і Монтессорі»,Зеньківський В.В. про психологію дитинства.

 

1.Українська граматика Б.Грінченка

Борис Дмитрович Грінченко (1863-1910)— видатний український громадський діяч, поет, письменник, теоретик і практик у галузі шкільної освіти, автор чотиритомного «Словаря української мови», який і досі вважається неперевершеним. Учителював у сільській школі, разом із дружиною Марією Гладиліною опікувався справою відродження національного характеру освіти, наданням права дітям навчатися рідною мовою. У своїх художніх і педагогічних творах гостро критикував сучасну йому школу, обстоював демократичний підхід до побудови навчального процесу («Якої нам треба школи»), створення доступних для дітей народу книжок та підручників.

 Разом із дружиною створив підручники для народних шкіл, зокрема для початкової освіти дітей: «Рідне слово», «Українська читанка», «Українська граматка до науки читання й писання», яка складалася з 3 розділів: букварної частини, «читання після азбуки» та зразків каліграфії. В оповіданні «Дзвоник», присвяченому І. Я. Франку, змалював жахливий стан дівчинки Наталі, яку віддали до сирітського будинку, відірвавши від рідного села, від простих людей, які її оточували, від рідної природи й передусім від рідної мови.

 

2.С.Ф.Русова про дитячий садок.

 С. Ф. Русова(1856-1940) — видатний український громадський діяч, письменниця, теоретик і практик у галузі суспільного дошкільного виховання кінця XIX — початку XX ст. її діяльність охоплює різні періоди та напрями: практичну роботу в дитячому садку, видання «Букваря» та інших навчальних посібників для початкової школи, викладання у Фребелівському жіночому педагогічному інституті, керівництво Департаментом позашкільної і шкільної освіти при Міністерстві народної