Методологічні основи історії світової педагогіки

 

Професор В. В. Зеньківський (1881-1962)— видатний психолог і педагог, богослов і філософ, народився в Україні, вчився в Київському університеті. Після захисту в 1915 р. докторської дисертації працював професором кафедри філософії цього університету, з 1914 р. очолював Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Пізніше обіймав посаду міністра в Українському уряді, але в 1919 р. був змушений емігрувати.

Найвідоміші праці: «Проблема психічної причинності» (Київ, 1914), «Психологія дитинства» (Лейпциг, 1924), «Проблема виховання у світлі християнської антропології» (Париж, 1934), «Російська педагогіка XX ст.» (Париж, 1960) тощо відображують наукові пошуки вченого, результати

багаТОрІЧНИХ ЛОСЛІЛЖРНЬ та міркувань,аналіз}' філософських

та психолого-педагогічних творів.

В. В. Зеньківськии широко користувався філософським матеріалом,

зосереджуючи увагу на пошуку глибинних причинно-наслідкових

зв'язків у тих чи тих психологічних явищах. Розглядаючи психологічні

теорії і поняття, доводив їх філософські принципи, основи

й першоджерела. Не приховуючи своїх релігійних переконань,

висвітлював питання виховання і розвитку дитини з погляду

«взаємодії теорії душі і тіла», синтетичної єдності психічних

і соматичних явищ.

У цьому виданні наведено уривки з ранніх робіт В. В. Зеньківського

«Психологія дитинства» (1924) та «Соціальне виховання, його завдання

і шляхи» (1918), які й досі мають важливе значення для створення

концептуальних засад дошкільного виховання.

 Психологія дитинства, глава15

Що таке наша особистість у всій своїй цілісності? Чи є вона простим добутком, зовнішньою єдністю психічних процесів, маючи, за висловом Рібо, «колоніальний» характер? Чи наша особистість є не простим добутком, зовнішньою єдністю психічних процесів, а й своєрідним організмом?.. Або, нарешті, є дещо справжнє у метафізичному розумінні особистості, у тому метафізичному персоналізмі, який спочатку будував Платон, а в новий час Лейбніц, Гербарт, Лотце, Ре-нув'є, Тейхмюллер, Лопатін, Штерн?

...Дитяча особистість (як і наша особистість) не тільки дана, але і задана. За відомим висловом Гербарта, дитяча особистість спочатку є «хамелеоном», оскільки вона не має ще визначеності свого внутрішнього життя, може не раз пережити глибокі зміни: особистість дитяча лише формується, тільки-но шукає свого особливого, індивідуального шляху розвитку. І як плутає дитя само себе в цих пошуках свого індивідуального шляху розвитку, стільки вносимо плутанини і ми!

...Якщо ми від цих загальних міркувань звернемося до дитячої особистості, то для нас не може бути ніяких сумнівів у справжності метафізичного поняття особистості. Дитяча душа так повільно розвивається, так поступово виявляє різні сили, їй притаманні, риси своєрідності особистості визначаються у такому складному процесі, що тут ще менше, ніж у загальній психології, ми могли б задовольнитися емпіричним поняттям особистості. Дитяча душа настільки ще задана, настільки ще закрита, не оформлена, ніби оповита якимось туманом, скрізь який ледь-ледь проступають риси майбутньої особистості, що найважливіший бік дитячої особистості залишається невираженим. Коли ми дивимось байдуже на дітей, ми навіть не помічаємо їхньої індивідуальності, не відчуваємо їхнього метафізичного боку; ми зазвичай насміхаємося з матерів, які запевняють, що їхні діти є чимось надзвичайним, єдиним.

...Емпірична особистість дитини ще сповнена внутрішніх суперечностей, сповнена дисгармонії — вона не розвивається рівномірно в усій повноті своїх сил: одні розвиваються швидко, інші повільно. Проте позаду цього емпіричного хаосу стоїть живий і творчий центр індивідуальності, її творча основа, її метафізичне ядро, яке поступово вносить гармонію і порядок в особистість, формує і об'єктивує індивідуальність і спрямовує процес психічного дозрівання на таку ідеальну форму, в якій ця індивідуальність зможе розкрити всю себе....Чим краще пізнаємо ми яке-небудь дитя, тим чіткіше виступають перед нами риси його своєрідності, тим краще ми бачимо, як глибоко закладена в ньому його індивідуальність. Звісно, більш повного свого розкриття індивідуальність досягає лише в зрілому віці, проте досвідчений погляд уже в дитини може помітити риси індивідуальності, може переконатися в тому, що вже в ранньому дитинстві постає своєрідність цієї індивідуальності. Однак дитинство має і деякі спільні риси; особистість дитини, крім її індивідуальних особливостей, має багато сторін, типових для кожної дитини.

Ми бачили, що дитяча душа в своїй найважливішій і найвпливовішій частці має неемпіричний характер. Проте розвиток дитячої особистості просувається в бік розширення і посилення емпіричної сторони, яка стає поступово (у свідомості) справжнім центром активності, справжнім суб'єктом психічного життя. Розвиток волі й інтелекту — слабкі протягом раннього дитинства — готують майбутнє панування емпіричної особистості. Цей процес, звичайно, має позитивне значення, оскільки свідомість є справжнім знаряддям доступної для нас творчості, перетворюючись на істинну сферу доступної для нас свободи. Дитинство повинно поступитися місцем іншим фазам в розвитку людини, проте тим важливіше для нас, щоб кожен пережив своє дитинство як «золотий час» життя. Поезія дитинства не повторюється, як не повторюється і та свобода психічного розвитку, що дає можливість кожному знайти свою індивідуальність, що ми її отримали в дитинстві. Тим важливіше дати можливість усім дітям пережити нормально своє дитинство — таким має бути завдання нашого часу, якщо він хоче насправді бути «віком дитини».

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

НЕ 2.6. Історія дошкільної педагогіки в РосіїПлан

1.Огляд розвитку дошкільної педагогіки в