Мова як суспільне явище

У поетичному мовленні загальномовні неологізми, крім функції відтворення колориту доби, мають у собі також заряд певної експресії, надають викладу невимушеності, розмовного забарвлення.

Авторські неологізми є належністю художнього стилю, а також наближених до нього жанрів публіцистики. Їх творять окремі автори відповідно до законів нашої мови. Переважна більшість таких неологізмів лишається тільки в користуванні певного митця, характеризує його творчу манеру. Але це також важлива стилістична функція. Ці неологізми справляють естетичний вплив на читача, вони добре відомі досить широкій аудиторії, хоч і не ввійшли до загальномовного словника.

Стилістичні функції неологізмів досить різноманітні. Вони виступають засобом надання текстові урочистого, піднесеного звучання:

Кинувсь Еант на троян і, нешлюбного сина Пріама 

Вбивши, Дорікла, тяжко поранив по тому Пандока, 

Ранив також і Лісандра, а потім Піраса й Піларта. 

Наче потік, що з гірських верховин у рівнину збігає, 

Сповнений вод сніготалих і Зевсових злив нездоланних... 

Мовив він так. Не противився Нестор, їздець староденний 

На колісницю він став, і за ним Махаон тоді слідом. 

Юний Асклепія син, бездоганного лікаря, вийшов, 

Хльоснув по конях старий, І охоче вони полетіли 

До кораблів глибодонних, – було це й самим їм до серця.

(Іліада, переклад Бориса Тена).

Дають негативну характеристику, створюють гумористичні, іронічні, сатиричні ефекти: “Інтелігентною дамою слід уважати кожну даму, яка усвідомлює, що вона не просто жінка, а саме дама, тобто порядна дама з пристойної інтелігентної родини, тобто дама з високим порогом розуміння своєї дамості... Літературна дама – це різновид типу так званої інтелігентної дами. Звичайно, далеко не кожна письменниця є літературною дамою і, навпаки, не кожна літдама – письменниця” (Ю. Івакін).

Уживаються як засіб небуденного, опоетизованого зображення картин природи, відтворення почуттів людини:

Зазимую тут і залітую, 

В цій великій хаті не своїй 

У кутку відтихну, відлютую. 

Намовчусь у темряві німій.

(М. Вінграновський).

Буває, що новотвори засвоюються мовою, але живуть недовго, відходять разом з поняттями, які позначають: гласність, перебудова. Більшість індивідуальних неологізмів не стає надбанням активної лексики, хоч часом трапляється й таке. Відомі, наприклад, неологізми: М. Старицького – мрія, утворений від дієслова мріти ‘виднітися, мерехтіти’; І. Верхратського – звіт; І. Франка – чинник. Добре виконують естетично-зображальну функцію в поезіях М. Рильського створені ним неологізми громозвукий, бурноплинний, веселокрилий, вихрогривий, ясносилий, стоколосся, ласолюб, розкриляти, празима, або у творах М. Стельмаха слова піднебесність, заокеанець, всніжити, зашовковитися. Про такі неологізми академік Л. Булаховський сказав: “Хай вигадані відповідним художником слóва нові слова залишаються назавжди тільки його словами, хай вони не надходять до активного фонду загальної мови, – але там, де їх ужито, вони живуть і довго житимуть своїм повним художньо-естетичним життям. На своєму місці вони є збагаченням мови як засобу служити виявом певної дійової образності та емоційності і, подобаючись хоча б певному колу читачів, тим самим виправдовують своє народження і своє існування”.

У розмовному мовленні неологізми виникають весь час. Як правило, вони ніде не фіксуються і швидко замінюються іншими: руки не ручать, ноги не ножать. Інколи переходять до літературної мови: повнометражка, електричка та ін. Отже, загальномовні неологізми використовуються в усіх структурно-функціональних стилях української літературної мови. Індивідуальні (авторські) поширені в основному в художньому стилі, особливо в поезії, рідше – у наближених до художнього мовлення жанрах публіцистики. Для нехудожніх стилів авторські неологізми, як правило, нехарактерні.

 

Застарілі слова

 

Застарілі слова, як і неологізми, належать до пасивної лексики. У процесі історичного розвитку словниковий склад кожної мови зазнає різних змін. Одні слова перестають бути загальновживаними, зрозумілими для носіїв мови і поступово виходять з ужитку.

У межах застарілої лексики виділяються слова, що зовсім вийшли з ужитку, і семантика їх майже невідома сучасним мовцям: галити – ‘радіти’, буй – ‘хоробрий’, гудець – ‘музикант’, правотар – ‘адвокат’ і под. (хоч вони мають у своєму складі зрозумілі й тепер компоненти). Ще одну групу цієї лексики становлять слова з меншим ступенем застарілості. Вони частіше чи рідше використовуються в сучасній мові з певною стилістичною метою: атрамент, боярин, отверзати, рать, прах: “Помацки відшукує Сагайдачний дощечку, кладе на неї білий аркуш і вмочує вигострене гусяче перо в атрамент” (3. Тулуб).

Ступінь застарілості слова залежить від місця його в лексичній системі, від часу використання в мові протягом її існування, від семантичних та граматичних якостей. Чим довше вживалося слово, тісніші були його значеннєві та словотворчі зв’язки, тим менше зачіпав його процес старіння. Відмінності між застарілими словами та межі їх використання в сучасній мові залежать від причин виходу цієї лексики з активного вжитку. Такими причинами є, по-перше, зникнення з життя певних понять, по-друге, заміна окремих назв іншими. Отже, одні слова переходять до розряду пасивної лексики або й зовсім припиняють своє існування разом з позначуваними поняттями; інші поступаються місцем новим лексемам, що виявляються придатнішими для називання тих