Мова як суспільне явище

Перша група застарілих слів – це матеріальні архаїзми, або історизми: князь, дука, кошовий, осавула; земство, магістрат; лати, пернач; намітка, очіпок тощо. Слова, що належать до другої групи, звуться стилістичними архаїзмами, або просто архаїзмами (від грец. ‘стародавній’). З-поміж них виділяються лексичні архаїзми (застарілі синоніми до слів сучасної мови): десниця – права рука, правиця, вия – шия, ланіти – щоки, ликувати – радіти, зріти – бачити, відати – знати, перст – палець; словотворчі архаїзми (мають спільні корені, але відрізняються суфіксами чи префіксами): письмовець – письменник, возсіяти – засяяти, творитель – творець, возвеличувати – звеличувати, словеса – слова; лексико-фонетичні (від сучасних слів відрізняються звуковим оформленням): злато – золото, серебро – срібло, глас – голос, прах – порох; фонетичні архаїзми (характеризуються застарілою вимовою окремих звуків): зіма – зима, братік – братик, збірати – збирати, крівавий – кровавий – кривавий; семантичні архаїзми (застарілі в одному із своїх значень): держати в розумінні ‘мати за дружину’: “Сам Мотуз докопався, що Грицаїв дядько держав його рідну тітку” (І. Нечуй-Левицький); живіт у значенні ‘життя’: “Боярин Семен Олуєвич підніс руку з мечем і галас ущух: “Клянуся живіт свій покласти за князя Данила” (А. Хижняк); староста в значенні ‘голова сільської громади’.

 

Номінативні та стилістичні функції застарілих слів

 

Історизми не мають синонімів у сучасній мові. Тому до цієї категорії лексики звертаються тоді, коли виникає потреба дати характеристику минулим епохам, назвати якусь реалію старовини, подію, що відбулася колись, зникле явище чи поняття. У науковому стилі та його різновидах історизми є єдиним засобом називання реалій минулих епох. Часто вони виступають як терміни в історичних працях: “У другій половині XV і особливо в першій половині XVI ст. феодали, не відмовляючись від збільшення натуральної і грошової ренти, посилено розширювали свої орні землі за рахунок селянських земель, створювали власні господарства – фільварки і збільшували панщину. Внаслідок цього площа селянського землекористування зменшувалась, зростало число малоземельних і безземельних селян (загородники, або городники, підсусідки, халупники, комірники)” (УРЕ).

Особливо широко використовуються історизми в науково-популярних, науково-навчальних та інших роботах: “Міста, які одержували Магдебурзьке право, звільнялись у ряді випадків від управлінця і суду великокнязівських або королівських намісників – воєвод і старост, компетенції яких переходили до магістрату – ради на чолі з війтом. Рада складалася з радців (обраних міщанами) і бурмистрів (обраних з-поміж радців), які по черзі головували в раді. Рада відала цивільним, а інколи й кримінальним судом, поліцією, наглядала за торгівлею і т. д. У ряді міст, крім ради, була і друга колегія – лава, що складалася з обраних довічно міщан – лавників і відала судом у кримінальних справах, крім справ про вбивства, підпали тощо” (підручник).

Тут історизми, як бачимо, не мають жодного стилістичного навантаження, виконують суто номінативну функцію, допомагаючи розкривати картини минулих епох, розповідати про життя історичних осіб і под. 

У номінативній функції історизми використовуються й у художніх творах. Описуючи колишнє, автор активізує в своєму творі лексику, що перейшла до розряду історизмів, бо тільки за її сприяння можна змалювати взаємини представників тогочасного суспільства, державний та політико-господарський лад, особливості світосприймання людей минулого. Широко вживаються історизми в творах Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, І. Карпенка-Карого, І. Кочерги, С. Скляренка, М. Бажана, 3. Тулуб, Р. Іваничука та інших митців українського слова. Історизми використовуються для правдивої характеристики суспільства певного історичного періоду, для відтворення колориту доби: “Минуло кілька годин. Мрячів невеликий дощик, а вітрець, що дедалі дужчав, погнав над містом важкі чорні хмари. На ґанку міської ратуші стояли губернатор Младанович, капітан Ленарт і ще кілька шляхтичів, а перед ними, чітко карбуючи крок, проходили лизні. Попереду сотні йшов хорунжий із шляхтичів і ніс блакитний прапор із зображенням золотого патріаршого хреста, який був гербом володаря краю графа Потоцького” (М. Глухенький); “Саме тоді було свято “брикси”, тобто жіночий день, який завжди бучно відзначався в Україні у червні. Дівчата і жінки мали право “брикатися”, тобто змушувати чоловіків робити всю жіночу роботу і виконувати їхні найдивовижніші побажання й витребеньки” (Ю. Колісниченко, С. Плачинда).

Історизми не чужі й творам на сучасну тематику. Тут вони також можуть виковувати номінативну функцію – у відступах від основної розповіді, у спогадах, історичних ремінісценціях: “Вночі, коли з глибин космосу проступають зорі, пробиваються скупим світлом до нас, ми відчуваємо, що йдемо не просто по землі – йдемо по планеті. Це, мабуть, простір та відкритість степів дає нам оце відчуття – що йдемо по планеті. Несемо з собою дивну певність, що з усіх витворів природи, з усіх світів, що десь блукають у космічній безмежності, немає кращої, як оця наша – тепла, зелена планета, так добре створена для життя на ній флори, і фауни, і дивовижних розумних істот. Води на ній океани. Сонця вдосталь, родить усе... Ідемо в тому зеленому поясі, в тому підсонні, де з давніх-давен буяло життя. Мамонти тут колись водились, бо їм було тут гарно. Еллінські мореплавці прагнули до цих берегів і складали про них золоті легенди. Царства степовиків, царства скіфські, половецькі іржали тут кіньми, зоставивши потім після себе високі степові могили, розмиті дощами,