Мова як суспільне явище

Унаслідок деетимологізації зникає мотивованість навіть порівняно недавніх утворень на зразок літучка, п’ятихвилинка: “П’ятихвилинка, синку, це коли перший дядя балакає п’ять хвилин. Другий дядя, котрого зачепив за живе перший дядя, балакає тричі по п’ять хвилин. А третій, про котрого згадав другий, балакає вже п’ять разів по п’ять хвилин. А якщо зачеплять якусь тьотю, то п’ятихвилинка й до вечора не закінчиться” (журн.). Часто для називання того самого об’єкта використовується кілька ознак, унаслідок чого виникає кілька синонімічних найменувань. Наприклад, в українській мові пташка Erithacus rubecula зветься вільшанка (від рослини вільха, в заростях якої вона в’є гнізда); інші українські назви цієї пташки рудяк, червоне вольце, червеняк пов’язані з її забарвленням.

 

Стилістичні можливості етимології

 

Стилістичні можливості етимології полягають у тому, що для створення різних зображально-виразових ефектів наголошується, підкреслюється етимологія слова. Тут застосовуються два прийоми: перший – потреби тексту змушують автора глибше заглянути в значення слова, ніби звільнити його від пізніших нашарувань. Таке використання внутрішньої форми характерне для публіцистики, але етимологізацію слова можна зустріти й у наукових, особливо в науково-популярних текстах; другий – використання етимології слова для створення образу. Проникнення в суть слова – один із головних проявів поглибленого інтересу автора до матеріалу. Найчастіше походження слова встановлюється його зіставленням з іншими, близькими за значенням.

Використовуючи етимологію як засіб привернути увагу читача або слухача до певного слова, виділити одне з його значень із зображальною, архітектоніко-композиційною чи емоційно-експресивною метою, автор не завжди потребує глибокого аналізу походження слова, оскільки цей аналіз не завжди може дати бажані наслідки. Коли писати, наприклад, про жінку на ім’я Зоя, можна завважити, що це ім’я походять від грецького слова зі значенням ‘життя’. Те саме можна сказати про інші особові імена грецького походження: Андрій ‘мужній’, Микола ‘переможець народів’, Олексій ‘захисник’, Олена ‘світло, смолоскип’ та ін. Але якщо говорити в позитивному плані про жінку з ім’ям Клавдія, то навряд чи варто пояснювати, що воно походить від латинського слова зі значенням ‘кульгавий’.

Справжня етимологія виступає лише в науковій мові, в етимологічних студіях. Тут вона не є стилістичним засобом і являє собою один із об’єктів дослідження. У науково-популярних, науково-публіцистичних, художніх творах автори охочіше використовують окремі елементи етимологізування. Ось як, наприклад, пояснюється походження назви місяця: “Листопад – одинадцятий місяць календарного року. Українська, білоруська, болгарська, чеська, сербська назви листопад, падолист відображають осіннє явище природи” (журн.).

Власне етимологія слова в нехудожніх текстах особливо часто використовується в тих випадках, коли сама тема викладу потребує поглибленого аналізу якогось поняття: “Тоді на землі й на воді кипіло життя, росли величезні та непрохідні ліси. Пізніше все це перетворилося на чорні краплини, що їх перси звали нефт, а греки – нафта” (газ.); “У стародавньому Вавилоні одну зірку називали “Сіб-зі-ханнах – “Охоронниця неба”. З часом ця красива назва перетворилася на жіноче ім’я. Очевидно, вавілоняни мали на увазі те саме, що й ми, коли називаємо когось зірочкою. Минули століття, й ім’я Сіб-зі-ханнах почало звучати скорочено – Ханнах. Звідси Ганна і ще коротше – Анна” (О. Горбовський). Варто додати, що наведена автором етимологія не єдина. Це ім’я виводять також від гебрайського (давньоєврейського) hēn ‘грація; миловидність’. Крім того, ім’я Анна з’явилося не в результаті скорочення Ганна. Навпаки, Ганна, що є основною формою цього імені в українській мові, утворено від запозиченого з грецької після прийняття християнства Київською Руссю імені Анна шляхом приєднання до нього протетичного г: пор. укр. гарба, горіх тощо – рос. арба, орех.

У нехудожніх текстах пояснення, пов’язані з розкриттям внутрішньої форми слова, з’являються й тоді, коли з метою популяризації потрібно нагадати про походження слова або словосполучення, з’ясувати для читачів причини виникнення певного найменування, дати йому чітку характеристику: “Колись на Україні середнє училище звалося бурсою. Бурса – латинське слово, але по-латині воно означає не що інше, як гаман для грошей. Який же зв’язок між бурсою – училищем і бурсою – гаманом? Він стане ясним, якщо зважити на один забутий історією факт. У давні часи, приблизно з XVI століття, коли завелися на Україні бурси, вони були дуже бідні. Учні-бурсаки жили коштом добродійних грошових пожертвувань, що їх складали добродійні особи у спеціальний прибитий на дверях училища гаман – бурсу. А від гамана назва перейшла й на школу” (А. Матвієнко).

Зацікавлюють читача й етимологічні вкраплення в науково-популярних текстах. Ще один приклад із книжки А. Матвієнко “Живе слово”: “Таємниця слова інколи ховається за однією єдиною літерою. Такою літерою, наприклад, може бути щ. Досить у слові нащадок передати щ як шч, а ще правильніше як сч, і розчленоване на-с-чад-ок на три чверті розгадане... С чад – те ж саме, що з дітей, на-счадок – якийсь із дітей”.

Художні твори, особливо історична проза, вдаються до етимологічних екскурсів для того, щоб нагадати (або пояснити) читачеві незвичне чи не цілком зрозуміле слововживання: “Одні будували, другі – руйнували. Як сказав поет: “Той мурує, той руйнує”... У восьмому столітті