Мова як суспільне явище

Помітним явищем у розвитку української лексикографії стала поява словників, присвячених мові окремих письменників. Першим із них був двотомний “Словник мови Шевченка”, опублікований у 1964 р., – до 150-річчя від дня народження великого Кобзаря. 

Колективом мовознавців Харківського університету укладено “Словник мови творів Г. Квітки-Основ’яненка”, що в трьох томах вийшов у Харкові 1978–1979 рр. Готуються нові словники, присвячені описові словесних скарбів із творів найвидатніших майстрів українського художнього слова.

Як уже відзначалося, серед тлумачних словників важливе місце посідають словники іншомовних слів. 1974 р. побачив світ “Словник іншомовних слів” за редакцією акад. О. С. Мельничука, підготовлений співробітниками Головної редакції Української Енциклопедії. Словник дає коротке пояснення слів і термінів іншомовного походження, які перебувають у науковому обігу, уживаються в сучасній українській пресі, художній літературі. 1985 р. вийшло друге видання цього словника. 2000 р. у серії “Словники України” вийшов “Словник іншомовних слів” С. М. Морозова та Л. М. Шкарапути, того ж року видано “Словник іншомовних слів” Л. О. Пустовіт та ін. (23 000 слів і термінологічних словосполучень).

 

Етимологічні словники

 

Етимологічні словники дають характеристику найдавнішого звукового складу слова, тлумачать походження і зміну значень слів на основі зіставлень зі словами спільного кореня інших мов. 

Великим здобутком української лексикографії є створення “Етимологічного словника української мови”. 1982 р. вийшов у світ перший, 1985 р.– другий, а 1989 р.– третій том цього семитомного словника, який укладають учені Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні НАН України.

У словнику знаходять етимологічне висвітлення зафіксовані в XIX та XX ст. слова української літературної мови й українських діалектів, як здавна успадковані, так і запозичені з інших мов.

У Канаді з 1962 р. почав видаватися етимологічний словник української мови Я. Рудницького. 

Протягом 1977–1978 рр. видано двотомний “Словник староукраїнської мови (XIV–XV ст.)”, підготовлений колективом мовознавців Інституту суспільних наук АН України у Львові. Словник охоплює матеріали пам’яток української мови в початковий період її розвитку і, звичайно, містить важливу інформацію про історичні особливості становлення форм і семантики слів.

 

Словники синонімів, антонімів, паронімів

 

Ці словники теж значною мірою сприяють піднесенню мовної культури, розвивають навички стилістичної майстерності. Увага до синонімічних, антонімічних засобів допомагає збагачувати вираження думок і почуттів, досягати більшої точності, емоційності мовлення. 1960 р. вийшов “Короткий словник синонімів української мови” П. М. Деркача. Словник уміщує близько 4 279 синонімічних рядів. Укладено також “Синонімічний словник-мінімум української мови” В. С. Ващенка (1972).

Двотомний “Словник синонімів української мови” (1999–2000), укладений ученими Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні та Інституту української мови НАН України, нараховує понад 9 000 синонімічних рядів.

2001 р. вийшов “Словник синонімів української мови” Л. М. Полюги, у якому до найуживаніших слів підібрані синонімічні відповідники, що супроводжуються короткими тлумаченнями та стилістичними ремарками.

1988 р. побачив світ “Словник фразеологічних синонімів” Д. П. Коломієць та Є. С. Регушевського. 

“Словник антонімів” Л. М. Полюги (1987, 1999) вміщує понад 2 000 антонімічних пар, що складають понад 250 словникових статей. Ставилась мета не лише дати тлумачення компонентів антонімічних пар та проілюструвати їх уживання, а й показати антонімічні слова в живих контекстуальних зв’язках, особливості сполучуваності антонімів, уживання їх у фразеологічних зворотах.

1986 р. вийшов “Словник паронімів української мови”, укладений Д. Г. Гринчишиним та О. А. Сербенською. Словник є першою спробою в українській лексикографії опису паронімів – близьких за звучанням, але різних за значенням і написанням слів. Описано понад 1 000 паронімів, які найчастіше трапляється у шкільних підручниках, навчальних посібниках, науково-популярних кннжках, публіцистиці, художній літературі, побутовому мовленні.

 

Орфографічні, орфоепічні та інші словники правильності мови

 

Українські орфографічні словники видавалися досить часто ще в 20-х роках, але зі зміною правопису в 1946 р. постала потреба створення нових словників цього типу. Першим був підготовлений “Словник-покажчик до “Українського правопису” П. Й. Горецького та І. М. Кириченка (1947). Відомий український лексикограф І. М. Кириченко згодом представив новий орфографічний словник у двох варіантах. Перший короткий орфографічний словник призначався для шкільного вжитку, а повніший (понад 40 000 слів) – розрахований на кваліфікованих користувачів. Обидва словники багато разів перевидавалися. Колектив науковців Інституту мовознавства ім. О. О. Потебні створив великий (із реєстром до 114 000 слів) “Орфографічний словник української мови” (1975, 1977).

У зв’язку з деякими змінами в правописі сучасної української мови виникла потреба на нові словники. У 1994 році було видано “Орфографічний словник української мови”, укладений науковцями НАН України (близько 120 000 слів). “Орфографічний словник української мови” А. А. Бурячка (близько 35 000 слів) вийшов 1995 року. 1997 р. у Харкові було видано “Український орфографічний словник” за редакцією А. О. Свашенко (100 000 слів). 2001 року вийшов “Орфографічний словник української мови” А. О. Івченка (понад 40 000 слів).

До