Мова як суспільне явище

Отже, голосний звук [і] є переднього ряду, високого піднесення і неогублений. Подібний до нього за трьома ознаками звук [и], тільки він високообниженого піднесення. Звук [е] також є голосним переднього ряду, неогубленим, але середнього піднесення. Звук [у] високого піднесення, заднього ряду, огублений, [о] – середнього піднесення, заднього ряду, огублений, [а] – низького піднесення, заднього ряду, неогублений. Такими є основні ознаки голосних звуків української мови.

Вимова голосних звуків певною мірою залежить від того, наголошеним чи ненаголошеним є голосний звук, тобто від позиції цього звука відносно наголошеного складу. Наголошений склад вважається сильною позицією для голосного звука. У сильній позиції голосний звук вимовляється найбільш виразно: т[ú]хо, т[é]пло, г[ó]луб. Ненаголошений склад є слабкою позицією для голосного звука. У цій позиції голосний вимовляється менш виразно: т[ие]хéнький, т[еи]плéнький, г[оу]лýбка. Ненаголошений голосний звук у вимові зазнає певних змін щодо тривалості, інтенсивності, якості самого звука, тобто зазнає незначної редукції (вимовляється менш інтенсивно, є менш тривалим за часом звучання, частково змінює якість). Такі зміни є більш чи менш помітними залежно від акустичних характеристик звука. Так, наприклад, зміни звуків [а], [у], [і] в ненаголошеній (слабкій) позиції майже непомітні. Порівняйте: р[á]дість – р[а]дíти, д[у]б – д[у]бú, г[í]лка – г[і]лкú. Водночас зміни звуків [е], [и], [о] в ненаголошеному складі помітніші. Порівняйте: с[é]ла – с[еи]лó, п[ú]ше – п[ие]сéмний. У деяких випадках можуть бути помітними зміни звука [о]: порівняйте г[ó]луб – г[оу]лýбка.

В українській мові голосні звуки переважно вимовляються чітко й виразно у будь-якій позиції. Тому їх називають звуками повного творення. Не має яскравого вияву редукція ненаголошених звуків, характерна для російської мови. 

Розглянемо особливості вимови кожного з голосних звуків української мови.

Як уже зазначалося, звуки [а], [о], [у] вимовляються в сильній і слабкій позиціях майже однаково.

Звук [а] в усіх позиціях вимовляється виразно, чітко, ніколи не редукується: с[а]д, с[а]дóк, с[а]дівнúк; ч[а]с, ч[а]сú, ч[а]совúй; г[л’а]нь, г[л’а]дáч, г[л’а]дачí.

Звук [у] в усіх позиціях також вимовляється виразно, чітко: к[у]к[у]р[ý]дза, поб[у]д[у]вáти, п[у]рп[у]рóвий. Вимова цього звука зазнає змін лише в позиції після голосного перед приголосним: [у] може ослаблюватися до невиразного звука, який не утворює складу: а[ў]диторія. Подібним чином може вимовлятися приголосний [в], коли він стоїть після голосного: пра[ў]да, чо[ў]ни, ле[ў]. Це буде розглядатися нижче.

Звук [і] вимовляється чітко в усіх позиціях. Вживається цей звук після м’яких приголосних, а також після приголосних, що злегка пом’якшені: [д’і]д, [д’і]дú, [д’і]дугáн; [ш’і]сть, [ш’і]стьмá; [ч’í]тко, [ч’і]ткúй.

Вимова звуків [о], [е], [и] дещо відрізняється в сильній і слабкій позиціях.

Звук [о] як наголошений, так і ненаголошений, вимовляється виразно, повнозвучно, ніколи не переходить в [а]: в[ó]ди, в[о]дá, в[о]дянúй, [о]бг[о]в[ó]рення, [о]бг[о]в[о]рúти, запр[о]п[о]нувáти, зр[о]бúти, п[о]х[о]дúти і под. У ненормованому мовленні спостерігаємо вимову звука [о] з наближенням до [а] під впливом російської мови: г[а]в[а]рúти, х[а]лóдний, к[а]лúсь. Такої вимови слід уникати.

Ненаголошений [о] перед наголошеним складом з [у] може вимовлятися з незначним наближенням до [у]: з[оу]зýля, т[оу]мý, к[оу]жýх. Це наближення є менш помітним перед складом з наголошеним [і]: г[оу]лíвка, п[оу]рíг, х[оу]дíмо, св[оу]їм.

У словах іншомовного походження наближення до [у] не відбувається: б[о]рдюр. Також [о] вимовляється, як правило, повнозвучно у префіксах до-, о-, про-, об-, роз-: д[о]бути, [о]дужати, [о]брубаний, пр[о]буджений, р[о]злучений.

Звук [е] вимовляється чітко в позиції під наголосом: с[é]ла, н[é]бо, т[é]плий. Не втрачає своєї якості звук [е] також на початку слова: [е]кран, [е]тап. Достатньо чітко звук [е] вимовляється, коли він входить до складу закінчення: Петр[е], друг[е], серц[е]м.

У ненаголошеній позиції звук [е] наближається у вимові до [и]: с[еи]лó, т[еи]плó. Особливо відчутне це наближення перед складом з [і], [и], [у]: в[еи]дíть, в[еи]лú, в[еи]дý. Вимова з наближенням до [і] спостерігається також у позиції між м’якими приголосними:               засво[йеін’:а], змага[йеіц’:а].

Звук [и] вимовляється чітко в позиції під наголосом: т[ú]хо, с[ú]н, бл[ú]зько. У деяких ненаголошених позиціях звук [и] також вимовляється виразно. Це спостерігаємо в закінченнях прикметників: готов[и]й, чист[и]й, готов[и]м, чист[и]м, у формі наказового способу дієслів: вийд[и], витр[и]. В інших ненаголошених позиціях звук [и] вимовляється з помітним наближенням до [е]: зб[ие]рати, п[ие]сати. Особливо відчутне це наближення перед складом з наголошеним [е]: ж[ие]вé, п[ие]сéмний, т[ие]жнéвий.

Отже, ми бачимо, що звуки [е] та [и] в ненаголошеній позиції звучать однаково. Зближення, нерозрізнення вимови цих звуків становить характерну рису української орфоепії. Це створює орфографічну проблему, оскільки написання не відповідає вимові.

Вимова приголосних звуків

 

Приголосними виступають звуки, основою яких є шуми, утворювані при проходженні й доланні струменем видихуваного повітря різних перепон. Таким чином, приголосні звуки відрізняються від голосних своїми акустичними і анатомо-фізіологічними особливостями.

З акустичного погляду приголосні звуки складаються здебільшого з шумів або з шумів і незначних тонів. Виняток становлять тільки сонорні приголосні, що акустично подібні до голосних, оскільки в них голос переважає над шумом.

Основна відмінність між голосними і приголосними полягає в діяльності мовних органів при утворенні звуків. З анатомо-фізіологічного погляду голосні – це звуки, що творяться