Мова як суспільне явище

– у літературних і найпоширеніших діалектних словах: аґрус, ґаґара, ґазда, ґалаґан, ґандж, ґанок, ґатунок, ґвалт, ґеґекати, ґеґотати, ґедзь, ґелґати, ґешефт, ґиґнути, ґлей (‘загуслий сік на деревах’), ґніт (у лампі), ґоґель-моґель, ґонт, ґонтар, ґрасувати, ґрати (іменник), ґратчастий, ґречний, ґринджоли, ґрунт (ґрунтовний, обґрунтувати та ін.), ґудзик, ґуля (ґулястий), джерґотати, джиґун, дзиґа, дзиґлик, зиґзаґ, леґінь, фіґлі-міґлі тощо;

– у вузькодіалектних словах при їх писемному відтворенні у художніх, етнографічних творах тощо (відповідно до їх вимови в тій місцевості, де вони вживаються), наприклад: вґулати (‘подужати, справитися’), веґеря (‘вид танцю’), ґаблї (‘вила з трьома зубцями’), ґаланці (‘вузькі штани’), ґарґара (‘сварлива жінка’), ґвер (‘кріс, рушниця’);

– у словах іншомовного походження – власних назвах [ґ] може вживатися паралельно з [г] у тих випадках, коли ці назви в мові-джерелі мають звук [g]: [г]ібралтар і [ґ]ібралтар, [гете] і [ґ]ете;

– у прізвищах українців та інших власних назвах України, які традиційно вимовляються з Ґ: Ґудзь, Ґалаґан, Великий Ґрунь (гора в Карпатах);

– крім того, через літеру ґ передається латинська літера g (відповідно й з інших мов) у тих варваризмах, що звичайно подаються засобами латинської графіки, але можуть передаватися й засобами кириличної абетки: фата морґана, персона нон ґрата, альтер еґо, ґуд бай і под.

Звук [дж] – злитий звук, завжди твердий: [дж]ерело, [дж]міль, бу[дж]у. Лише в позиції перед [і], як уже зазначалося вище, цей звук злегка пом’якшується: б[дж’]ілка. Треба розрізняти звук [дж] і сполучення звуків [д] і [ж], які позначаються літерами д, ж. У сполученні звуків [д] і [ж] кожен звук вимовляється окремо. Таке сполучення трапляється на межі префікса і кореня: пі[джж]ивити, ві[джж]имати.

Звук [дз] – теж злитий звук, який, може бути твердим і м’яким: [дз]воник, [дз]еркало, [дз’]юрчати. Роздільна вимова цього звука є порушенням орфоепічної норми.

Звук [л] може бути і твердим, і м’яким: к[л]ас, [л]ипа, [л’]ютий, [л’]ялька. Грубим порушенням літературної норми є м’яка вимова звука [л] перед [е]: [л’]екція. 

Звук [р] постійно твердий у кінці слова й складу: ліхта[р], буква[р], зві[р]ки, чоти[р]ма. М’яка вимова в цих позиціях є ненормативною.

Звук [ф] – глухий твердий приголосний, властивий лише словам іншомовного походження: [ф]акт, [ф]ото, [ф]ос[ф]ор, [ф]естиваль. У багатьох словах літературної мови запозичений звук [ф], а разом із ним і буква ф, замінилися більш властивими для української вимови звуками та сполуками, наприклад: Филипп – Пилип, Фёкла – Векла, фасоль – квасоля, картофель – картопля тощо. У ненормативному мовленні трапляється вимова звукосполучення [хв] у іншомовних словах: [хв]орма, [хв]арба. Такої вимови слід уникати. Доводиться спостерігати і зворотне явище – звукосполучення [хв] вимовляється як [ф]: [ф]ороба, [ф]іртка. Подібна вимова перебуває за межами літературної норми.

Звук [ц] в літературній вимові – м’який звук у більшості позицій, зокрема й у кінці слова: хлопе[ц’], молоде[ц’], шве[ц’]. Цей звук вимовляється як м’який і перед голосними [а], [о], [у]: пра[ц’]я, вули[ц’]я, [ц’]ього, крім слів іншомовного походження: царина, цукати. Твердий [ц] вимовляється перед [е], [и]: ли[ц]е, [ц]их, [ц]ими.

Звук [й] – м’який приголосний звук. У кінці слова та в позиції перед приголосним цей звук вимовляється як [і] нескладовий; кра[ĭ], зна[ĭ], пита[ĭ]те. На початку слова та в позиції між голосними звук [й] вимовляється чітко: [йо]го, [йа]рмарок, чу[йеі]те, зна[йеі]мо.

 

Вимова абревіатур

 

Абревіатура – скорочене складне слово (іменник), утворене з початкових звуків, назв початкових літер чи початкових частин слів, на основі яких твориться скорочення: ЄС, НТР, КамАЗ, РП, СНІД.

За вимовою їх можна поділити на дві групи: а) ініціально-літерні, тобто абревіатури, які творяться поєднанням назв перших букв кількох слів. На письмі вони передаються переважно великими буквами. Наприклад, ХТЗ, РТС, ЄС тощо; б) ініціально-звукові, тобто абревіатури, що складаються з перших звуків тих слів, які стали основою для їх утворення, наприклад: ГЕС, МАЗ, САРС. 

У наш час абревіатури досить широко використовуються в розмовно-побутовому мовленні, а також у сфері виробництва. Багато з них стали загальновживаними й увійшли в словниковий запас людей як повноправні лексичні одиниці. Вони постійно вживаються в різних стилях писемної мови. Проте вимові цих слів характерна іноді багатоваріантність, а в деяких випадках і непослідовність. Найчастіше абревіатура вимовляється за назвами початкових букв (еф-ер-ен – ФРН, ер-те-ес – РТС, ха-те-зе – ХТЗ). Однак такий підхід до вимови не завжди прийнятний, зважаючи на складність, немилозвучність вимови абревіатури, через те в окремих випадках варіантом може бути просторічний, простіший (не еф-зе-у, а фе-зе-у; фе-ер-ен, а не еф-ер-ен). Однак таких прикладів небагато.

Вимова абревіатур багато в чому залежить від кількості, а також розміщення голосних і приголосних звуків. Найголовнішими закономірностями вимови літерних абревіатур можна вважати такі:

за звуками вимовляються ініціально-звукові абревіатури, що складаються з ініціалів типу “приголосний – голосний - приголосний”, “приголосний – приголосний – голосний - приголосний”, “голосний –голосний – приголосний”, наприклад: ЖЕК, ЦУМ, ЛАЗ, ПАЗ, МХАТ, ООН, ЕОМ тощо; 

літерні абревіатури, що складаються із двох або трьох приголосних та одного голосного, вимовляються за буквами, наприклад: ПТУ (пе-те-у) МПТУ (ем-пе-те-у), МВО (ем-ве-о);