Мова як суспільне явище

Щоб добре засвоїти правила літературної вимови, слід усвідомлювати, які причини призводять до їх порушення, чого треба уникати в своїй вимові.

Порушення норм української літературної вимови відбуваються здебільшого під впливом таких чинників:

а) вплив певної місцевої говірки або ширше – вплив територіального наріччя, що звичайно охоплює значний регіон. Так, на Слобожанщині нерідко можна почути м’який звук [р’] на місці нормативного твердого: у [р’]амц’і, чоти[р’]ма, буква[р’]. Також трапляється ненормативна вимова твердого [л], де норма вимагає м’яку вимову: бі[л]ше;

б) вплив іншої мови, з якою українська перебуває в безпосередньому контакті. Зокрема, це стосується впливу російської мови, причому не лише на суміжних з Росією територіях, а й на всій території України внаслідок розширення мережі шкіл з російською мовою викладання, російськомовної освіти у вузі тощо. Такий вплив спричиняє “акання” на зразок російської вимови, тобто вимову [а] на місці [о] в ненаголошеному складі: [гала]вá, [папра]сúти, [заба]рóнений тощо. Також під впливом російської мови часто доводиться чути м’яку вимову звука [ч]: [ч’]асто, [ч’]истий і под. Водночас на українських територіях, суміжних з Польщею, можна відзначити шепелювату вимову приголосних [с], [з], [ц]: [сш’іно], [узж’али], [синицч’а] тощо;

в) вплив письма, графіки. Ця помилка з’являється внаслідок вимови окремого звука чи сполучення звуків відповідно до звукового значення літер. Наприклад, в українській графіці звук [дж] передають двома літерами джміль, джерело. Під впливом письма часто засвоюється вимова двох звуків [д] і [ж] у подібних словах, а не одного. Те саме стосується вимови дієслівних форм типу смієшся, сміється, де в кінці слід вимовляти [с’:а], а не [шс’а], [ц’:а], а не [т’с’а].

Таким чином, порушення орфоепічних норм з’являються не випадково, вони пов’язані з умовами, у яких функціонує й розвивається мова.

Практичну допомогу в засвоєнні норм орфоепії можуть надати словники, зокрема орфоепічний словник, укладений М. І. Погрібним. Цей словник нараховує понад 40 тисяч слів сучасної української літературної мови, поданих у різних формах, і може слугувати як довідник з норм вимови та наголошування.

Користуючись орфоепічними словниками та довідниками, слід пам’ятати, що для запису усного мовлення використовують спеціальну систему літер та позначок, які фіксують особливості вимови кожного звука. Такий запис називається фонетичною транскрипцією. Письмо, яким ми користуємося, було створене понад 1100 років тому для старослов’янської мови. З часом воно змінювалося, удосконалювалось, а українські вчені пристосували його до звукової системи нашої мови. Але не повністю: деякі способи позначення звуків залишилися такими, якими вони були в давнину (традиційний принцип правопису). Через те букви в українській мові не завжди відповідають певним звукам, наприклад:

а) для звуків [дж] і [дз] нема окремих букв. Їх позначаємо буквосполученнями дж і дз: ходжу, дзвоник. 

Як два звуки буквосполучення дж і дз читаються лише тоді, коли д належить до префікса (від-, під-, над-; перед-, серед-), а ж або з – до кореня: підживити, переджнивний, відзначити, Середземний.

б) буквами щ та ї передаємо завжди два звуки – [шч] і [йі]: щука, їжак, в’їзд.

Буквосполучення шч в українській мові не вживається, замість нього пишеться буква щ: Мелашка – Мелащин, блиск – блищати. 

в) букви я, ю, є безпосередньо після приголосних позначають один звук [а], [у], [е] і м’якість попереднього приголосного: ляк [л’ак], люк [л’ук], ллє [л’:е]; в інших випадках – два звуки [йа], [йу], [йе]: яр [йар], баюра [байура], б’є [бйе], портьєра [порт’йєра].

4. Буквою ь позначаємо м'якість приголосних: блакить [блакит’], льон [л’он], каньйон [кан’йон].

Через те, що повної відповідності між звуками та літерами немає, і виникає потреба у такому письмовому відтворенні, коли кожному звукові відповідає тільки за ним закріплений графічний знак. Такі можливості надає фонетична транскрипція.

 

Вимова голосних звуків в українській мові

 

За звучанням, тобто за кількістю голосу й шуму, звуки української мови поділяються на голосні та приголосні.

Звуки, що мають тільки голос, називаються голосними. Їх шість: [а], [о], [у], [е], [и], [і]. Голосні звуки поділяються на губні ([о], [у]) та негубні (усі інші).

Кожен із голосних звуків має свої ознаки за вимовою. По-перше, голосні звуки розрізняються за ступенем піднесення язика до піднебіння. Найвище положення займає язик при вимові звуків [і] та [у]. Дещо нижче положення язика при вимові [и]. Середнє положення займає язик при вимові звуків [е] та [о], а низьке – при артикуляції [а].

Другою ознакою, за якою розрізняються голосні звуки української мови, є місце утворення. Вимова звуків [і], [и], [е] зосереджується у передній частині ротової порожнини, причому найактивнішою є передня частина язика. Звуки ж [у], [о], [а] вимовляються при активності задньої частини язика.

Третя ознака для розрізнення голосних