Мова як суспільне явище

Нарешті, приголосні становлять в українській мові кількісно велику групу звуків, що мають неоднакові акустичні ознаки, утворюються по-різному, в усному мовленні зазнають численних змін.

За кількістю звучності (голосу) приголосні поділяються на сонорні та шумні. 

Сонорні наближаються за тоном звучання до голосних. Їх небагато: [р], [л], [м], [н], [й], [в]. 

Інші приголосні належать до шумних. У свою чергу шумні звуки за кількістю шуму й голосу поділяються на дзвінкі та глухі. Дзвінкі звуки мають у своєму складі шум і голос: [б], [д], [з], [ж], [дж], [дз], [г], [ґ]. Глухі звуки складаються тільки з шуму: [п], [т], [с], [ш], [ц], [ч], [к], [х], [ф].

За схожістю артикуляції дзвінкі й глухі звуки складають пари: дзвінкі [б, д, г, ґ, з, ж, дж, дз] та глухі [п, т, х, к, с, ш, ч, ц]. Ще раз наголосимо, що в українській мові звук [ф] не має пари за дзвінкістю, як у російській мові ([ф] – [в]).

За місцем творення приголосні звуки поділяються на: губні, носові, язикові та гортанні. Губні звуки творяться при активній участі губ або нижньої губи та верхніх зубів: [б], [п], [в], [м], [ф]. Носовими називаються звуки, при творенні яких видихуване повітря виходить через ніс: [м], [н]. Гортанний звук один: [г]. 

Решта звуків є язиковими. Їх ще називають ротовими. За місцем творення вони також поділяються на три групи залежно від того, яка частинка язика бере участь у їх творенні: задньоязикові, середньоязикові та передньоязикові. До задньоязикових належать звуки [ґ], [к], [х]. В українській мові вони є завжди твердими. Тому після літер, що їх позначають, ніколи не пишеться м’який знак. Перед звуком [і] задньоязикові можуть пом’якшуватися: [к’і]гті, [х’ід], [х’і]мія. До середньоязикових належить звук [й] та м’які звуки [д’], [т’], [л’], [н’]. Усі середньоязикові звуки м’які. Усі інші звуки є передньоязиковими. 

За способом творення приголосні звуки поділяються на зімкнені, щілинні, зімкнено-щілинні, або злиті, й дрижачі. Зімкнені звуки творяться в момент прориву струменем повітря зімкнених мовних органів. Їх ще називають проривними, вибуховими, миттєвими, бо творення таких звуків є швидким, їх не можна протягнути. Це звуки [б], [п], [д], [т], [ґ], [к]. Щілинні – звуки творяться при проходженні струменя видихуваного повітря в щілині мовних органів. Такі звуки можна подовжити, протягнути: [з], [с], [ж], [ш], [х], [г], [ф], [л], [й], [в]. Серед щілинних виділяються свистячі ([з], [с], [ц], [дз]) та шиплячі ([ж], [ш], [ч], [дж]) звуки. Шиплячі в українській мові вимовляються твердо: жаба, жити, шило, шолом, час, чоботи, джура, щоб, чомусь. Зімкнено-щілинні звуки (африкати) поєднують при своєму творенні моменти зімкнення і прориву: д + з = дз, д + ж = дж, т + с = ц, т + ш = ч. Дрижачими (або вібрантами) у нашій мові є лише звуки [р], [р’].

Приголосні звуки української літературної мови вимовляються в переважній більшості випадків виразно, чітко. Сильною позицією для них є позиція перед голосними [а], [о], [у].

Розгляньмо вимову окремих груп приголосних української мови. Дзвінкі приголосні [б], [д], [з], [дз], [дж], [ж], [г], [ґ], [д’], [з’], [дз’], вимовляються дзвінко в кінці слова: хлі[б], ду[б], ві[з], ґе[дз’], сні[г], ні[ж]. У позиції перед глухими приголосними, треба також намагатися зберігати дзвінкість цих звуків, але тут, як правило, спостерігається часткове оглушення: [кáзска].

Шиплячі [ж], [ш], [ч], [дж] в українській літературній мові тверді: [ч]а[ш]а, [ж]ати, б[дж]оли.

Особливо слід звернути увагу на необхідність твердої вимови звука [ч] та сполучення звуків [шч], яке позначається літерою щ. Під впливом російської мови спостерігається ненормативне пом’якшення цього звука. Така вимова характерна для південно-східного наріччя, поширеного зокрема на Слобожанщині та на Півдні України. Треба вимовляти: [ч]истий, [ч]орний, [ч]асто, [ч]ути, [ч]ереви[ч]ки, хо[ч], [шч]едрий, лі[шч]ина, [шч]астя.

Шиплячі звуки лише злегка пом’якшуються в позиції перед [і]: [ш’]ість, [ч’]ітко, [шч’]ільний. Не можна вимовляти твердий шиплячий у цій позиції, хоч таку вимову, на жаль, можна почути: [ши]сть, [жи]нка і под. Шиплячі треба вимовляти як напівпом’якшені також і тоді, коли вони подовжуються: узбі[ч’:]я, збі[ж’:]я, узви[ш’:]я.

В українській мові існує протиставлення твердих і м’яких приголосних. Пари за ознакою твердості / м’якості утворюють звуки: [д]-[д’], [т]-[т’], [з]-[з’], [с]-[с’], [ц]-[ц’], [дз]-[дз’], [л]-[л’], [н]-[н’], [р]-[р’]. Інші приголосні звуки [б], [п], [в], [ф], [м], [г], [ґ], [к], [х] не здатні пом’якшуватись. Лише в позиції перед і вони злегка пом’якшуються: [б’]ігти, к[в’]іти, [п’]існя. Таке ж пом’якшення спостерігаємо перед голосними [а], [о], [у] в небагатьох українських словах: морк[в’а]ний, ть[м’а]ний, с[в’а]то.

Звук [в] вимовляється дзвінко, ніколи не замінюється глухим звуком у кінці слова та перед приголосним. Іноді доводиться чути вимову в цих позиціях глухого приголосного, що можна пояснити впливом російської мови: бук[ф], пла[ф]ка. Така вимова ненормативна, її слід уникати. В українській мові в позиції перед приголосним та в кінці слова цей звук набуває більшої звучності і переходить в [у] нескладовий: пра[ў]да, Є[ў]ропа, по[ў]торити, зна[ў], [ў]чора, [ў]па[ў].

Звук [ґ] властивий лише деяким словам української мови. Літера