+3 8(066) 185-39-18
fяк і соборна літературна мова й вимова, надає народові надзвичайно корисного почуття одности, де б він не жив, і до якої держави він не належав би.
б.Карність громадянства в правописній справі дає мовознавцям більшу змогу працювати в найціннішій ділянці — в творенні літературної мови.
в.Соборність правопису дає змогу кожному легче його знати й легче його навчатись, бо створюється корисна правописна традиція.
г.Соборний правопис привчає людину до сталости писаної форми й тим дає їй змогу скоріш читати й легче розуміти читане, бо в нашій зоровій пам’яті легко і утворюються тоді знайомі форми, дуже корисні й потрібні при читанні.
ґ. Соборність і усталеність правопису мають змогу вимагати його знання від кожного грамотного, бо такий правопис дає всі засоби найширше й найглибше йти до мас і створювати правописну традицію.
д. Соборність і усталеність правопису сильно полегчує працю вчителям по школах, бо допомагає їм скоріш навчати його дітей.
е. Соборність та усталеність правопису дає кожному корисне почуття «грамотности» й певності в писанні, чого зовсім не буває при правопису невпорядкованім.
є. Соборність і усталеність правопису приносить величезні користі в найціннішій культурній ділянці — в видавництві, бо незмірно полегчує працю редакторам, коректорам і друкарським складачам.
VIII. Письменник і рідна мова
1. Найсильніші й найперші творці соборної літературної мови — то свої письменники.
2. Кожний письменник обов’язаний не тільки найдосконаліше знати свою соборну літературну мову й вимову, як практично, так і теоретично, але й постійно й невпинно збільшувати це своє знання.
3. Письменник, що не знає своєї соборної літературної мови, тільки шкодить рідній культурі, бо для всенаціонального культурного добра не працює.
4. Тільки лінивство та рідномовна політична несвідомість допроваджують письменника до незнання своєї соборної літературної мови й теоретично.
5. Кожний письменник мусить не тільки писати, але й говорити найкращою соборною літературною мовою й вимовою.
6. Письменник повинен добре пам’ятати й розуміти, що літературна мова, хоч і основується на мові народній, однак завжди далека від неї, а тому ніколи не можна доводити уживання певних слів, і форм чи словосполучень тільки тим, що «так говорять у нашому селі».
7. Словник нашої мови буває: активний — слова наших писань і розмов, і пасивний — слова, що ми їх розуміємо, але практично не вживаємо, як рідких чи малознаних. Письменник мусить пильнувати, щоб його активний словник був якнайширший, а словник пасивний — якнайменший.
8. Цінність мови письменника — також і в багатстві його словника: щоб слова були небуденні, соковиті, промовисті, яскраві. Нехай кожний письменник завжди пильно дбає про багатство свого словника.
9. Багатство мови на синоніми свідчить про її виробленість. Письменник мусить глибоко знати й відчувати рідну синоніміку й не вживати синонімів невідповідно.
10. Кожний письменник мусить пильно дбати про багатство своєї мови на небуденні епітети, як прикметникові, так і прислівникові. Багатство прислівників — то багатство мови письменника.
11. Творення нових добрих слів — ознака талановитосте письменника. Заохочуймо ж наших письменників до творення нових слів!
12. Кожний поет мусить пам'ятати, що його мова тільки тоді цінна, коли вона поетична, цебто коли в ній будуть небуденні й часті: метафори, персоніфікації, порівняння, епітети прикметникові й прислівникові і т. ін. Хто не пише поетичною мовою, той не поет.
13. Licentia poёtica чи т. зв. «поетична воля» — це воля поетові вжити якоїсь однієї форми з тих, що літературна мова допускає їх декільки. Коли ж поет уживає такої форми, наголосу чи слова, що літературна мова їх не допускає, то це не «поетична воля», але недозволенний прогріх супроти своєї літературної мови.
14. Кожний поет у своїх віршах мусить уживати тільки загально прийнятих і у соборній літературній мові наголосів; коли ж він цього не дотримується й уживає говіркових наголосів, то це не «поетична воля», але недозволений прогріх супроти своєї літературної мови.
15. Добрі поети, досконалі знавці своєї соборної літературної мови й вимови, звичайно в своїх творах не знають т. зв. «поетичної волі».
16. Поети, що не знають своєї соборної літературної мови й вимови, звичайно оправдують своє соромливе незнання мови ніби правом т. зв. «поетичної волі». Це сильно шкодить культурі літературної мови.
17. Письменник, що пише говірковою мовою, а своєї соборної літературної мови не знає, шкодить одності свого народу й для всенаціонального культурного добра не працює.
18. Письменники повинні добре пам’ятати, що твори, писані чисто говірковою мовою, мають свою окрему ціль: артистичну або ілюстраційно-наукову. Такі твори повинні мати заввагу, що писані такою то говіркою, й мати пояснення говіркових слів літературною мовою.
19. Місцевої мови вільно вживати письменникові тільки свідомо: 1. в розмові дієвих осіб («couleur local») і 2. в творах, навмисне написаних для місцевих потреб. Наукові праці ніколи не пишуться говірковою мовою.
20. Архаїзмів вільно вживати письменникові тільки в розмові давніх дієвих осіб із метою артистичною або ілюстраційно-науковою. Архаїзми, не прийняті в літературній мові, стають локалізмами.
21. Літературний критик мусить глибоко знати свою літературну мову, й