Передумови формування наукової Психології у різних областях знання

 

Вступ

І. РОЗВИТОК ФІЛОСОФСЬКИХ ІДЕЙ І СУСПІЛЬНО-ІСТОРИЧНОЇ ДУМКИ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ РОЗВИТКУ ПСИХОЛОГІЧНОГО ЗНАННЯ

ІІ. ПЕРЕДУМОВИ ФОРМУВАННЯ НАУКОВОЇ ПСИХОЛОГІЇ У РІЗНИХ ОБЛАСТЯХ ЗНАННЯ

2.1 Анатомія, фізіологія і медицина

Вільгельм Вундт

Франц Брентано

Іван Михайлович Сєченов

2.2 Біологія

2.3 Педагогіка й мовознавство

ІІІ. ФОРМУВАННЯ І РОЗВИТОК ЕКСПЕРИМЕНТАЛЬНИХ РОЗДІЛІВ І ПРИКЛАДНИХ ОБЛАСТЕЙ ПСИХОЛОГІЇ

3.1 Виникнення психофізики

3.2 Створення експериментальної психофізіології

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Друга половина XIX століття відіграє особливу роль в історії не тільки психології, але й всієї європейської науки. Природничо-наукові концепції і методи все більш активно застосовуються в суміжних із психологічною проблематикою областях. Експеримент як метод пізнання все глибше проникає в різні області знання. Утвердження ідеї про мозок і нервову систему як матеріальну основу психіки, розвиток і поширення матеріалістичних ідей в області філософського пізнання світу й людини, інтерес вчених-натуралістів до психологічної проблематики сприяли формуванню ідеї про те, що при вивченні психічних явищ треба більш широко й активно використовувати методологію й методи природних наук. Важливою й необхідною умовою при цьому було те, що до середини XIX ст. самі природничі науки досягли такого рівня розвитку, що їх результати могли бути активно сприйняті іншими науковими дисциплінами.

У таких областях знання, як нервово-м'язова фізіологія, фізіологія органів чуття, анатомія й фізіологія головного мозку, фізична оптика й акустика, астрономія і біологія, психіатрія та неврологія були отримані результати, які дозволили більш об'єктивно підійти до розуміння й дослідження психічних явищ, зокрема вирішувати завдання:

вивчення психічних процесів людини на основі експериментальної методології при плануванні і проведенні досліджень;

використання в психологічних дослідженнях приладових методик і експериментальних процедур, які дозволяють кількісно виміряти психічні феномени;

застосування математичних методів при обробці отриманих емпіричних даних;

використання досягнень суміжних наукових дисциплін (у першу чергу фізіології) при інтерпретації отриманих результатів.

Які ж конкретні факти й досягнення наукового пізнання другої половини XIX ст. найбільш відчутно вплинули на формування психології як справді наукової дисципліни?

 

 

У філософії цього періоду, як і протягом всієї історії філософії, чітко позначилися дві філософські лінії – суб'єктивно-ідеалістична й діалектико-матеріалістична. Перша лінія почала оформлятися ще в першій половині століття у позитивістській системі поглядів, представленій в роботах французького філософа О. Конта (1798-1857), ірраціоналізмі й волюнтаризмі німецького філософа А. Шопенгауера (1788-1860), а друга найбільш яскраво відбилася в матеріалістичному вченні В. Г. Бєлінського (1811-1848), А. І. Герцена (1812-1870), А. Н. Добролюбова (1836-1861), Н. М. Чернишевського (1828-1889) і теорії К. Маркса (1818-1883) та Ф. Енгельса (1820-1895).

Ідеї філософського позитивізму були представлені вже в роботах Юма й Деламбера, але систематично викладені лише О. Контом у його шеститомному «Курсі позитивної філософії» (1830-1842). Конт критикує інтроспективний метод, вважаючи, що психічні явища як об'єкт позитивістсько орієнтованого дослідження повинні вивчатися фізіологією й соціологією (тому в розробленій ним класифікації позитивних наук психології взагалі немає місця). Він пропонує вивчати явища свідомості лише у вигляді доступних об'єктивному опису фактів соціального життя, яке реалізується у взаєминах і взаємодії людей. Наукове мислення, на його думку, повинне обмежуватися безпосередньо даними феномена (що привело до агностицизму й суб'єктивізму). Остання ідея Конта була використана прихильниками суб'єктивного методу пізнання психічного, які вважали, що тільки факт свідомості і є безпосередньо пізнаваним. Згодом позитивістські ідеї одержали свій розвиток в емпіріокритицизмі Е. Маха та Р. Авенаріуса.

А. Шопенгауер у своєму творі «Світ як воля й уявлення» (1819), протиставляючи знання й волю, останню розглядав як сутність світу, як безцільно діюче начало. Вона виступає як внутрішня сутність суб'єкта, який пізнає, і всі об'єкти відповідно до їх внутрішньої сутності повинні бути тим, що може бути визначене як воля в нас. Ідеї Шопенгауера про несвідомість вольового начала одержали згодом розвиток у деяких психологічних концепціях, наприклад З. Фрейда.

А. І. Герцен у своїх «Листах про природу» розвиває наступні положення:

підкреслює, що людина – це частина природи, а її свідомість – продукт історичного розвитку;

обгрунтовує ідею про якісну своєрідність психіки людини і її відмінності від психіки тварин як наслідок історичного розвитку людини;

вважає, що предметом психології є співвідношення моральної й фізичної сторін людині;

показує, що психологія, починаючись з фізіології, повинна разом з тим спиратися на філософію й історію;

вказує на соціально-історичну обумовленість вищих проявів особистості й волі.

Однак найбільш фундаментальні основи діалектико-матеріалістичного навчання про психіку й свідомість були викладені Марксом і Енгельсом. Маркс розвивав уявлення про людину як суб'єкта історичної творчості. Відповідно до цього уявлення для того, щоб досліджувати психічні явища в їх повноті й об'єктивності, необхідно вийти за рамки не тільки внутрішнього досвіду, «внутрішнього простору» свідомості, але й за межі реальних контактів організму з навколишнім середовищем, в область історичних зв'язків особистості з світом культури, яка розвивається. Тим самим дослідження психічного виводилося не тільки за рамки суб'єктивної, але й біологічно орієнтованої об'єктивної психології. За Марксом сутність людини – це сукупність всіх