Суспільно-політичний вимір та правові механізми протидії ксенофобії в Україні

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ ІНСТИТУТ ДЕРЖАВИ І ПРАВА ім. В. М. КОРЕЦЬКОГО

 

ЯВІР Віра Анатоліївна

 

УДК 323. 1

 

 

Спеціальність 23. 00. 05 – етнополітологія та етнодержавознавство

 

 

Київ – 2008

 

Дисертацією є рукопис. 

Робота виконана у відділі правових проблем політології Інституту держави і права ім. В.М. Корецького НАН України.

Науковий керівник - доктор політичних наук, професор Кресіна Ірина Олексіївна, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, завідувач відділу правових проблем політології.

Офіційні опоненти: доктор політичних наук, професор Оніщенко Ірина Григорівна, Європейський університет, професор кафедри соціально-гуманітарних дисциплін кандидат політичних наук, доцент Корж Антоніна Василівна, Київський національний університет внутрішніх справ, доцент кафедри юридичного документознавства.

Захист відбудеться « 17 « жовтня 2008 року о 14 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26. 236. 01 по захисту дисертацій на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) політичних наук в Інституті дер¬жави і права ім. В. М. Корецького НАН України за адресою: 01601, м. Київ, вул. Трьохсвятительська, 4. 

 

 

Актуальність теми дослідження. У сучасних умовах ксенофобія як прояв етнічної і політичної нетолерантності є соціальною і політичною проблемою майже кожної країни. Глобалізаційні процеси активізували міграцію, змінили етнічний склад більшості сучасних країн, посилили уніфікацію, стирання відмінностей між регіонами. Але категорія етносу виявилася стійкішою від глобалізації. Чим більше розмивається етнічна гомогенність держави, тим більший опір цьому розмиванню чинять етнічні спільноти – сплеском етнічних конфліктів з прибульцями, відродженням расизму та націоналізму і важко прогнозованими та контрольованими вибухами ксенофобії. 

Кожна країна намагається вирішувати проблеми етнічної, расової, релігійної нетолерантності по-своєму. У західноєвропейських державах титульні етноси гостро реагують на те, що їх дедалі менше порівняно з меншинами, а відтак намагаються боротися з цим за допомогою радикальних та ксенофобських акцій. Проте це не стало вирішенням проблеми. Адже іммігранти, які автоматично ставали людьми «другого сорту», дали гідну відповідь ігноруванню проблем етнічного характеру. 

Україна, на перший погляд, є благополучною в етнічному сенсі, толерантною європейською державою. Цим і пояснюється відсутність концептуальних досліджень даної проблематики. Проте процеси державо- і націотворення супроводжуються переглядом пріоритетів у етнонаціональних відносинах, частішають прояви ксенофобії – етнічної, політичної, релігійної. 

Спроби використати технологію розколу України на етнокультурному ґрунті під час президентських виборів 2004 року та парламентських 2006 і 2007 років засвідчили, що за певних політичних обставин в Україні можуть вибухнути міжетнічні конфлікти, які загрожуватимуть українській державності. Цей сценарій особливо небезпечний за втручання зовнішніх чинників. 

Непрості стосунки із сусідніми країнами, невиважені політичні кроки підживлюють ксенофобію, стають причиною сплеску медійної та політичної русофобії та українофобії. Індекс ксенофобії у стосунках між спорідненими етносами залишається досить високим. Найнебезпечніше те, що окремі політичні сили протягом останніх років зрозуміли: ксенофобія – це ефективний механізм підвищення рейтингу та здобуття прихильності електорату. Тому вони поляризують український соціум, щоразу поділяючи його на «своїх та чужих». 

Ксенофобізація окремих явищ, подій стає дедалі поширенішою політичною технологією. Наявність подібних практик зумовлює ширше розуміння ксенофобії, яке виходить за межі феномена етнічності. У глобалізованому світі критеріями поділу на «своїх» та «чужих» можуть стати різні чинники – починаючи від мови, історії, культури і закінчуючи політичними вподобаннями та векторами інтеграції. 

Українські політичні актори найчастіше обирають об’єктами ксенофобізації мову, ідеологію, історію України, ставлення до Росії, зовнішньополітичний розвиток країни тощо. Використовуючи критерій ставлення до того чи іншого питання, вони ділять українців на своїх і чужих. Цей процес супроводжується типовими ознаками ксенофобії – образливими висловами, актами вандалізму, побиттям. 

Перед Україною стоїть не лише питання гармонійного, мирного спів-існування багатьох етнічних спільнот на одній території, що не завжди можливо навіть за високого рівня розвитку демократії та політичної культури. Проблему зростання міграційних потоків та збільшення кількості представників інших етносів українська влада воліє не помічати. А тим часом саме іммігранти, внаслідок відсутності програм інтеграції у суспільство, першими стають об’єктами ксенофобії. Водночас в Україні відсутні узгоджене міграційне законодавство та окремий орган влади, який координує вирішення міграційних питань. 

Неабиякої гостроти набула і політична ксенофобія – нагнітання ворожості за допомогою створення штучних критеріїв поділу між самими українцями. В результаті маємо цивілізаційний розкол на Схід та Захід, симпатиків та антипатиків Росії, ЄС, НАТО, які часто з’ясовують стосунки між собою за допомогою нецивілізованих, нетолерантних методів. 

Незважаючи на гостроту і актуальність, проблема виникнення та поши¬рення ксенофобії не стала в Україні предметом системного політологічного дослідження та правового регулювання. Майже не узагальнено і зарубіжний позитивний сучасний досвід запобігання нетолерантності, не концептуалізо¬вано різні види та прояви ксенофобії. Нині здійснюються перші спроби створення правової бази протидії та запобігання ксенофобії. 

Відсутність теоретичних напрацювань з цієї проблематики створює широкий простір для наукового осмислення проблеми. Окремі її аспекти висвітлюють у своїх працях вітчизняні дослідники: Є. Головаха, В. Євтух, О. Картунов, Г. Касьянов, І. Кириченко, А. Кіссе, В. Котигоренко, А. Корж, О. Кривицька, І. Кресіна, І. Курас,