Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.)

- розкрив основні напрямки політичної цензури в Україні;

- проаналізував кадрову політику щодо наукової та творчої інтелігенції;

- показав механізм чисток в наукових установах, культурно-освітніх закладах, громадських організаціях;

- розглянув причини, хід і наслідки політичних репресій щодо української наукової та творчої інтелігенції.

На захист виносяться такі основні положення дисертації:

- в 20-30-х рр. з боку партійно-державного керівництва СРСР та України поетапно здійснювалась політика, спрямована на обмеження інтелектуальної праці, встановлення жорсткого контролю над діяльністю наукових установ, культурно-освітніх закладів, творчих громадських організацій;

- обмеження інтелектуальної свободи здійснювалось в самих різноманітних формах, шляхом встановлення політичної цензури, проведення відповідної кадрової політики, масових репресій серед інтелігенції;

- для процесу обмеження інтелектуальної свободи в Україні характерні як загальні тенденції, так і своя специфіка;

- заходи по обмеженню інтелектуальної свободи викликали рішучий протест серед широких кіл наукової, творчої інтелігенції, який проявлявся як в пасивних, так і активних формах;

- державна політика щодо наукової та творчої інтелігенції нанесла непоправних втрат українській науці, культурі, найнегативнішим чином

відбивалася на суспільній свідомості.

Апробація роботи. Дисертація обговорена і рекомендована на засіданні відділу регіональних проблем Інституту історії України НАН України. Положення та висновки дисертаційної роботи викладені в доповідях на VIII Всеукраїнській науковій конференції з історичного краєзнавства (Харків, 1997), конференціях Головної редакційної колегії та Хмельницької обласної редколегії науково-документальної серії книг “Реабілітовані історією” (Київ- Хмельницький, 1998), опубліковані у восьми публікаціях, в т. ч. шість в наукових журналах і збірниках, два у збірниках матеріалів наукових конференцій.

Структура дисертації випливає з мети та завдання дослідження. Дисертація побудована за проблемно-хронологічним принципом і скла-дається з вступу, чотирьох розділів, загальних висновків, списку використаних джерел та літератури. Розділи відповідно до проблем, що розгля-даються діляться на параграфи. Обсяг тексту – 164 сторінки. Список вико-ристаних джерел та літератури складається з 330 назв на 15 сторінок.

 

 

У вступі обгрунтовується актуальність теми, її новизна, практичне значення, визначені мета і завдання роботи, предмет і об’єкт дослідження, окреслені хронологічні рамки роботи.

У першому розділі “Історіографія та джерельна база” аналізується література з досліджуваних проблем та документальні матеріали використані в процесі написання дисертаційної праці.

Як переконуємося, останнім часом українська і зарубіжна історіографія поповнилась цілим рядом праць, що торкаються самих різноманітних аспектів проблем формування і функціонування тоталітарної системи. Їх автори – Н. Альбрехт, І. Білас, Г. Бордюгов, А. Васильєв, М. Геллер, В. Козлов, Н. Верт, А. Зевелев, С. Кульчицький, В. Даниленко, Г. Касьянов, З. Лихолобова, В. Роговин, О. Хлевнюк, З. Файнбург, Ю. Шаповал – цілком справедливо вважають, що заходи, спрямовані на упокорення інтелігенції, залучення її усіма можливими засобами на бік радянської влади, уніфікацію наукового, творчого процесу стали ключовими у ствердженні тоталітарної свідомості, встановленні монопольного права на істину..

Написані на широкій документальній базі вони повністю спростовують тезу про те, що передова інтелігенція в більшості своїй сприйняла і підтримала Жовтневу революцію, віддавши досвід і знання справі побудови соціалістичного суспільства.

Докладна аргументація позиції інтелігенції в цілому і української зокрема, міститься у фундаментальній тритомній монографії, виданої за участю С. І. Білоконя, А. О. Буравченкова, М. В. Коваля, Ю. Ю. Кондуфора, Д. В. Табачника та інших..

Центральною темою видання, що її визначили автори у передмові, стало “... формування інтелігенції органами тієї влади, яка з’явилася в Україні, залучення попередніх і тогочасних поколінь інтелігенції до діяльності в економічній та духовній сферах, матеріально-побутові умови їх існування і жахливість небачених репресій, що під корінь скосили інтелектуальні сили нації.

Аналогічне коло питань розглядається в опублікованих матеріалах міжнародної конференції “Інтелігенція: суть, історичні долі, перспективи”, проведеної у Дніпропетровську в червні 1996 року.

Розібратися в ставленні представників вищої політичної еліти радянської держави до інтелігенції зробили спробу А. Антонов-Овсієнко, Л. Беладі і Т. Краус, Є. Євсєєв, С. Коен, Т. О’Коннор, А. Мацевич, Р. Такер, А. Уільямс.

На їх тлі помітно виділяються, написані на матеріалах архіву Президента Російської Федерації праці Д.А. Волкогонова. Опрацювавши винятковий за своєю цінністю матеріал, відомий російський історик робить висновок про те, що започатковані “вождями революції” “просіювання” інтелігенції, застосування до неї заходів чисто поліцейського характеру були закономірними і “знаменували собою подальше посилення тоталітарних тенденцій в суспільстві. Адже саме в таких системах іде наступ, перш за все, на творців “духовної продукції”, інтелектуальну еліту країни.

Надати достовірності науковим і науково-популярним працям про долю української інтелігенції, з’ясувати маловідомі сторінки життя та діяльності відомих вчених, майстрів культури, розкрити форми їх опору тоталітарному режиму дозволило використання документальних матеріалів колишніх спецслужб.

Останнє засвідчило видання унікальних за своїм змістом праць “Репресоване краєзнавство” та “Реабілітовані історією”. На їх сторінках на основі широкої джерельної бази представлено близько 50 нарисів про діячів культури, імена яких протягом десятиріч невиправдано замовчувалися.

На документальних матеріалах архівів ВУНК-ДПУ-НКВС написані також роботи Ю. Данилюка, О. Юренка, Р. Маньковської, Л. Матвєєвої, А. Диби, М. Поповського, Р. Пирога, О. Шаблія про академіків М. Грушевського, А. Кримського, М. Вавилова, С. Рудницького, істориків Є. Сташевського, Ф.