Обмеження інтелектуальної свободи як один із засобів формування і функціонування тоталітарної системи в Україні (20-30-ті рр. ХХ ст.)

Новим етапом у розробці та висвітленні проблем української інтелігенції 20-30-х років, організації наукового і творчого процесу в досліджуваний період стала публікація документальних збірників і, в першу чергу, тих, що містять матеріали раніше закриті як для дослідників, так і для широкого загалу. Серед них за своїм змістом і складом документів помітно вирізняються збірники документів, підготовлені В. Пристайком і Ю. Шаповалом.

Характерно, що в них, чи не вперше в українській історіографії, публікуються оперативні матеріали колишніх радянських спецслужб (донесення агентури, меморандуми, перлюстрація кореспонденції тощо), які дозволяють з’ясувати досі невідомі сторінки наукового і культурного життя України в 20-30-х роках.

В процесі реалізації поставленої мети і завдань, в роботі було використано документи 28 фондів 13 центральних, місцевих державних та відомчих архівів, матеріали інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В. Вернадського.

Особливий інтерес для з’ясування проблеми представляє фонд Центрального Комітету Компартії України (Ф. 1). Протоколи політбюро ЦК КП (б) У послідовно розкривають ставлення вищого політичного керівництва республіки до інтелігенції, висвітлюють шлях прийняття і застосування на практиці цілого ряду нормативних актів, пов’язаних з встановленням та посиленням політичної цензури, реорганізацією науково-дослідних установ, культурно-освітніх закладів, політичними репресіями.

З’ясувати умови, в яких доводилось працювати науково-дослідним установам, культурно-освітнім закладам, громадським організаціям можна на основі опрацювання фонду Народного комісаріату освіти (Ф. 166) Центрального державного архіву вищих органів влади і управління України.

У висвітленні процесів, що відбувалися в середовищі української наукової і творчої інтелігенції, виняткову роль відіграють матеріали Державного архіву Російської Федерації. Зокрема, в фонді “Російський зарубіжний архів”, вивезеного з Праги в післявоєнний період, особливий інтерес становить листування київських кореспондетів емігрантської організації “Центр дій” з своїм керівництвом у Парижі.

Значною мірою доповнюють матеріали центральних державних архівів документи державних архівів Харківської, Одеської, Запорізької областей.

Усвідомити сутність конфлікту особистості і системи досліджуваного періоду дають можливість фонди видатних діячів української науки і культури Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва.

Серед них фонди О. П. Новицької (Ф. 1164), Н. Д. Полонської-Василенко (Ф. 542), Спілки письменників (Ф. 590), С. А. Таранушенко (Ф. 50), Д. П. Гордєєва (Ф. 208), В. І. Гжицького (Ф. 19), В. Л. Поліщука (Ф. 72), Ф. С. Красицького (Ф. 96), О. П. Довженка (Ф. 680), колекція документів “Некрополі Києва” (Ф. 13) та інші.

Окрему групу матеріалів, введених дисертацією в науковий обіг, становлять документи Державного архіву Служби безпеки України та архівів її управлінь у Харківській, Запорізькій, Дніпропетровській, Чернігівській областях. В першу чергу йдеться про архівно-слідчі справи репресованих діячів науки та культури.

Наявна джерельна база відкрила можливість для реалізації поставлених завдань, надала відповідну аргументацію висловлених в дисертації положень і висновків.

У другому розділі “Політична цензура в системі контролю за особистістю та суспільством” розглядається теорія та функціонування органів політичної цензури, що як в СРСР в цілому, так і в Україні зокрема, тривалий час залишались однією з закритих тем, практично недоступною для дослідників. Навіть саме поняття “цензура” немовби не існувало. Так, в більшості енциклопедичних та монографічних видань безапеляційно стверджувалось, що “Велика Жовтнева соціалістична революція знищила царську і буржуазну цензуру, а для додержання державної і військової таємниці створила певні свої норми політичної і революційної пильності”.

Заради справедливості необхідно відзначити, що сам по собі інститут цензури зовсім не новий, органічно сформований ще в епоху середньовіччя. Причому не можна не погодитися з І. М. Чірськовою, яка твердить, що він завжди залишався дієвим засобом впливу на добір, зберігання, розповсюдження та споживання соціальної інформації. Такими ж незмінними залишались і функції цензури – контроль, охорона, санкція, регламентація, репресія, але значення їх змінювалось в часі, в залежності від політичної кон’юнктури. Тому в різні часи табулювалися ті чи інші проблеми, факти, особистості, замовчувалися цілі історичні періоди.

На формування політичної цензури в СРСР вплинуло ряд факторів – насаджування та панування офіційної ідеології, рішуча непримиримість до інакодумства, прагнення до політичної і ідеологічної одноманітності, класовий підхід в оцінці будь-якої соціальної інформації, продукту різної за своїм спрямуванням інтелектуальної праці.

В зв’язку з цим, під жорстким контролем цензури постійно перебу-вали засоби масової інформації, функціонування видавничих та поліграфічних організацій, бібліотек, архівів, наукова та творча діяльність інтелігенції.

На початку 20-х років в Україні паралельно існували два органи цензури – в системі Наркомосу та Держполітуправління УСРР. Причому, повноваження і засоби впливу у останнього були значно ширшими.

Створення республіканських органів цензури аж ніяк не означало їх самостійності щодо публікації окремих видань, розповсюдження тієї чи іншої інформації. З утворенням СРСР всі питання, пов’язані з цензурою, вирішувалися союзним керівництвом, доводячи на місця лише офіційну точку зору. Яскравим прикладом цьому може служити циркуляр союзного Головліту всім гублітам, обллітам та головлітам республік про координацію роботи центральних і місцевих органів в отриманні дозволу на видання від 25 травня 1925 року. В ньому вказувалося на необхідність вироблення загальних правил для всіх органів цензури, скоординованість їх дій. Очевидно, що вжиті заходи не відповідали всім вимогам, які висувалися вищим політичним керівництвом перед органами цензури. В зв’язку з цим, в 1930 році була проведена реорганізація головлітів в усіх союзних республіках. В результаті чого їм надавалися, крім уже