Опорний конспект лекцій з дисципліни «Філософія» для денної форми навчання

Особливості наукового пізнання:

Наукове пізнання – це раціональне пізнання, тобто воно спирається на інтелект і діяльність людського розуму. Раціональність означає, що науковець прагне не лише описати предмет своєї уваги, а й, насамперед, обґрунтувати, довести своє знання.

Наукова раціональність забезпечується також тим, що наука спирається на факти і осягає світ за допомогою понять, на основі логіки. Для науки далеко не все може бути фактом. Для того, щоб певне явище стало фактом, воно фіксується за допомогою певного інструментарію науки і описується науковою термінологією. За висловом Ф. Бекона, факт є живленням науки, і достовірне, об’єктивне знання стає можливим, коли науковці спираються на факти.

Наукове пізнання перевіряється досвідом, практикою, його доказовість забезпечується за допомогою математики, і тому рисою наукового знання є точність.

Наука, як сума нагромаджених знань, є відкритою для критики, для доповнення, для змін, і тому в науковому пізнання завжди реалізовуються альтернативні, нові шляхи пошуку істини.

Наукове пізнання здійснюється за допомогою застосування різних форм та методів, які забезпечують достовірність, об’єктивність отримуваного знання. Сучасна наука веде дослідження, використовуючи новітнє обладнання, прибори та інше.

2. Соціально-гуманітарні науки мають специфіку, коли йдеться про пізнання суспільства:

Предметом соціально-гуманітарного пізнання виступає «світ людини», тобто, не поняття вказує на наявність суб’єктивного моменту в існуванні, змісті, ознаках соціальної реальності. Тому соціально-гуманітарне пізнання повинно враховувати ставлення людей до суспільства, їх оцінки, уявлення, ідеали і навіть забобони.

Отже, пізнання соціальної дійсності передбачає вивчення в ній і матеріальних, і ідеальних елементів, і свідомого, і стихійного, і об’єктивного, і суб’єктивного.

Соціальне пізнання є невід’ємним від оцінювання того, що пізнається, а саме, подій, явищ, процесів у суспільстві. Оцінює ці суспільні факти вчений, якому, як людині, як члену суспільства, завжди властиві симпатії та антипатії, зацікавленість, перебування під впливом стереотипних уявлень, авторитетних думок.

Отже, суспільні події, явища, процеси по-різному оцінюються фахівцями і це не є свідчення їх нераціональності або неточності.

Соціальне пізнання практично не застосовує кількісних методів, не використовує технічних засобів, приладів, тому соціально-гуманітарне пізнання базується на абстрактно-логічному підході до пізнання, орієнтується на якісну визначеність суспільних подій і процесів.

Результати соціально-гуманітарного пізнання, як правило, не перевіряються за допомогою експерименту, математичних розрахунків і за своєю природою таке пізнання виступає як діалог. Це передбачає процедуру розуміння іншої культури, іншої людини, іншого суспільства, і, лише збагнувши їх зміст, – притаманної логіки життєдіяльності та ментальності, соціально-гуманітарн6е пізнання має можливість більш точно тлумачити предмет свого дослідження.

3. Науковці отримують нове знання не випадковим чином не стихійно, а застосовуючи певні форми та методи наукового пізнання

Форми наукового пізнання:

Ідеї є відображенням самої речі або властивості не просто у їх наявному існуванні, а в необхідності, в тенденції розвитку і можливості. Як правило ідея виводиться із досвіду науковця і явища собою конкретне знання дійсності і мету Ії перетворення.

Проблема – це відображення суперечності, між знанням і дійсністю, або протиріччя у самому процесі пізнання.

Гіпотеза це припущення стосовно одного із шляхів, можливих варіантів розв’язання наукової проблеми. Гіпотеза орієнтує в якому напрямку науковцю слід проводити дослідження.

Концепція спосіб розуміння, пояснення та тлумачення явища чи процесу, який ще не доведений, ще практично не перевірений, але такий що не суперечить законам природи.

Теорія – найвища форма організації наукового знання, яка являє собою систему достовірних конкретних, логічно не суперечливих, практично перевірених знань що спираються на сформульовані наукові закони.

Закон – в науці означає вираз внутрішнього, сутнісного, необхідного, загального зв’язку між об’єктами і явищами дійсності. В законах наука дає всебічне обґрунтування причинно-наслідковим явищам і процесам дійсності. Усі інші форми наукового пізнання генетично передують теорії, хоча нерідко співіснують і взаємодіють з нею в системі науки.

4. Термін «метод» походить від давньогрецького «metadois», яке в перекладі означає «через відстежений або підготовлений шлях».

Метод є ефективним засобом людської пізнавальної та практичної діяльності, і являє собою сукупність принципів, правил, інструкцій, шляхів та прийомів вирішення певного завдання чи проблеми.

Французький філософ Рене Декарт вважав, що краще нічого зовсім не робити, ніж діяти у пізнанні сліпо і безпорадно, не будучи озброєним методом.

Методологія – вчення про методи; складна наука, яка опікується збиранням, осмисленням та обґрунтуванням методів, які застосовуються вченими.

Сучасна методологія виділяє такі складові методу:

• Описова. Окреслює коло засобів, інструментів, умов, які необхідні для застосування методу.
• Операціональна. Вказує на послідовність застосування дій при застосуванні методу.
• Концептуальна. Обґрунтовує саму можливість певним чином будувати метод.

Усі методи наукового пізнання можна поділити на три групи:

1. Спеціальні наукові методи. Кожна наука розробляє свої власні методи, які відповідають її змісту і застосовуються лише в ній.
2. Загальнонаукові методи, які характеризують процес пізнання в усіх науках і застосовуються на двох рівнях:

-Емпіричний. На цьому рівні пізнавальні зусилля вченого спрямовані на отримання фактів.

До методів емпіричного пізнання відносять:

Опис.

Спостереження – це цілеспрямоване сприйняття досліджуваного об’єкту, внаслідок чого вчений одержує знання про зовнішні ознаки, властивості, відношення цього об’єкту.

Вимірювання –