Опорний конспект лекцій з дисципліни «Філософія» для денної форми навчання

Сучасні суспільства орієнтуються на оновлення, на творення нових продуктів матеріального і духовного виробництва.

Прийнято вважати, що західні суспільства – це сучасні, а неєвропейські, незахідні – більшою або меншою мірою належать до традиційних. На думку класика сучасної соціології і філософії М. Вебера, для суспільств західної сучасної культури головними цінностями є:

• динамізм суспільного життя;
• виділеність (із загалу, суспільства, життя, держави) особистості і повага до неї;
• індивідуалізм і автономія людської особистості;
• раціональність;
• ідеали свободи, рівності, терпимості;
• повага до приватної власності.

Вважається, що для суспільств традиційної, східної культури властивими є такі риси:

• пріоритет держави, влади, сім’ї;
• заперечення індивідуального начала в суспільному і сімейному житті, права діяти самостійно, всупереч усталеним традиціям і звичаям;
• споглядальний характер щодо природи;
• стереотипне міфологічне мислення, більший (ніж на Заході) вплив релігії у духовному житті людини.

4). Культура служить передумовою оновлення і стабілізації всіх сторін суспільного буття і виконує у суспільстві такі функції:

• акумулює соціальний досвід і пропагує його людям у вигляді моделей мислення і поведінки;
• передає соціальний досвід від одних поколінь до інших;
• регулятивна функція;
• пізнавальна функція;
• людино-творча функція.

ІІІ. Поняття «цивілізація» запроваджено у науковий вжиток у ХVІІ ст.. і деякий час розглядалося як синонім слова «культура».

Сьогодні філософи розглядають ці поняття так:

Цивілізація – це ступінь розвитку окремих народів і світу вцілому, характер якої визначається економіко-виробничими відносинами.

Цивілізація – це новий стан культури, який настає, коли з’являється писемність, міський образ життя, виникає держава, техніка, тобто етап суспільного розвитку після етапів дикунства і варварства.

Поняття «цивілізація» означає спосіб існування культури, і воно є одним з ключових в сучасній філософії, історії.

Історичний процес людства розглядається на підставі двох підходів:

Лінійний. Вважається, що всі народи, всі суспільства крокують одним і ти самим історичним шляхом, переходять від одного до іншого етапів, які є обов’язковими для всіх. Прикладом цього підходу є «Вчення про суспільно-економічні формації» (у Марксизмі) :

• Первіснообщинна формація;
• Рабовласницька формація;
• Феодальна формація і т. д.

2. Другий підхід розглядає людську історію як сукупність локальних співіснуючих цивілізацій, які виникають за неповторних природних, географічних, історичних умов, і які є різними.

М. Данилевський, О. Шпенглер, А. Тойнбі нарахували в історії людства близько 23 цивілізацій.

 

План

1. Поняття природи та історичні форми взаємодії природи з людиною.
2. Протиріччя в системі «природа – суспільство». Вчення Вернадського про ноосферу.
3. Глобальні виклики часу і майбутнє людства.

І. Формування розвитку людського суспільства.

Природа є необхідною умовою матеріального виробництва, духовного і фізичного життя людини, джерелом найрізноманітніших ресурсів.

Але природа – це не просто середовище або довкілля. Це, насамперед, – універсум, що охоплює усе існуюче, в тому числі – людське пізнання і людську практичну діяльність. Людське життя неможливе без природи, тому що людина є її частиною, підкоряється всім її законам, тому людське ставлення до природи і до світу є критерієм бажання людини підтримувати життя як таке.

З утворенням біосфери, як сфери існування живої речовини, природа на лейтмотиві набула унікального статусу. Це означає, що ніде у Космосі (в оглядному майбутньому) людина не зможе знайти інше природне середовище для власного життя. Крім того, унікальність характеристик біосфери, важливість їх для людини посилюються тим фактом, що людина підкоряється закону фізико-хімічної єдності всієї живої речовини. Згідно з цим законом, попри всю багатоманітність, різноякісність, усі живі організми настільки схожі між собою у фізико-хімічному відношенні, що шкідливе для одних з них не може бути нешкідливим і для решти, але різною мірою.

Слід також пам’ятати про закон відповідності умов природного середовища до генетичної визначеності організму. Згідно з цим законом, будь-який живий організм, в тому числі людина, може існувати до тих пір і настільки, наскільки оточуюче природне довкілля відповідає генетичним можливостям пристосування організму до коливань. Різка зміна середовища (температура, склад атмосфери і т. ін.) виявляється згубною для генетично запрограмованих можливостей організму.

Історичні форми взаємодії людини з природою:

Безпосередня (синкретична). Єдність людини і природи спостерігається у стародавньому світі, коли благом для людини філософи вважали жити в гармонії з природою.

Різночинність з часів Відродження, появи буржуазних відносин, наукової революції у ХVІІ ст.. В цей час людина прагне панувати над природою, нав’язати їй свою волю, підкорити природні сили, розглядати природу як майстерню, в якій людина працює, щось створює, перетворює на свій розсуд, на свій лад, тобто за рахунок природи вирішує свої проблеми.

З 60-х років ХХ ст.. настає третя історична форма взаємодії людини з природою, коли людина усвідомила загрозу екологічної катастрофи, і коли вона запропонувала ідею коеволюції, тобто спів розвиток з природою, коли не погіршуються її параметри, не поглиблюється криза, а навпаки – запроваджуються новітні принципи природовідокремлення.

2. Загально визначеною є сьогодні наявність гострих протиріч в системі «суспільство – природа». Зміст цих протиріч полягає у наступному:

як свідчить досвід, у суспільства є безмежні потреби його розвитку, але з іншого боку, у природи, у біосфери є обмежені