Особливості формування передумов оволодіння мовленням у дітей з порушенням інтелекту у немовлячий період (з 2 до 9 місяців)

 

Основоположники вітчизняної дитячої психології П. П. Блонський та Л. С. Виготський заснували фундамент матеріалістичного вивчення діалектики психічного розвитку дитини.

Л. С. Виготський порівнює вікові сходинки психічного розвитку дитини з з історичними сходинками в розвитку людства, з еволюційними епохами в розвитку органічного життя. У наміченій Л. С. Вигостьким віковій періодизації кризи, які нерідко кваліфікувались в межах “хвороб” розвитку і отримали тлумачення у зв’язку з внутрішньою логікою самого процесу розвитку, а саме у зв’язку з появою у дитини психічних новоутворень, які складають зміст того чи іншого віку. Під віковими новоутвореннями Л. С. Виготський розумів «той новий тип формування особистості і її діяльності, ті психічні і соціальні зміни, котрі вперше виникають на даній віковій сходинці, і котрі визначають свідомість дитини, її відношення до середовища, її внутрішнє і зовнішнє життя, весь хід її розвитку в даний період».

Згідно матеріалістичної діалектики кожен процес розвитку йде шляхом протиріч з переоцінкою всіх цінностей. На принципово ті ж діалектичні закономірності звертав увагу і Л. С. Виготський, коли писав. що виникнення нового у розвитку завжди означає відхід старого. Процеси відходу старого і сконцентровані переважно у критичному віці. Але значення критичного віку цим не закінчується. Головний зміст будь-якого критичного віку складают позитивні зміни особистості, тоді як руйнування старого є зворотньою стороною цих змін.

Реалізація у практиці виховання і навчання діалектичних принципів періодизації розвитку дитини, запропонованих П. П. Блонським та Л. С. Виготським, стала можливою після того, як Д. Б. Єльконін відкрив рушійні сили розвитку. Він виходив з уявлення психологів про значення провідної діяльності у психічному розвитку дитини. Це дозволило йому подолати натуралістичний підхід до психічного розвитку, при якому дитину розглядають як ізольований індивід, який знаходиться у своєрідному суспільному «середовищі перебування», і психічний розвиток якого зводиться до адаптації, з одного боку, та до «світу речей» цього середовища, з іншого боку, до «світу людей» того ж середовища.

Такий підхід породжує дуалізм і паралелізм у розумінні двох основних ліній психічного розвитку – мотиваційної потреби та інтелектуальної. Картина розвитку інтелекту у відриві від розвитку мотиваційно-потребнісної сфери найбільш яскраво представлена у роботах Ж. Піаже, який виводить кожну наступну стадію інтелектуального розвитку безпосередньо із попередньої. Такі ж стадії в концепції мотиваційно-потребнісного розвитку З. Фрейда і неофрейдистів вибудовуються в лінію, незалежну від інтелектуального розвитку з переходами із стадії до стадії, які неможливо пояснити.

Виходячи із суперечливої поодинокості мотиваційно-потребнісної та інтелектуально-пізнавальної сторони в розвитку особистості, Д. Б. Єльконін констатує в дитячому розвитку, з одного боку, періоди, в яких проходить переважний розвиток мотиваційно-потребнісної сфери; з іншого боку – періоди, в яких проходить переважно формування інтелектуально-пізнавальних здібностей дітей, їх операційно-технічних можливостей. Кожна вікова епоха відкривається періодом, в якому йде переважно засвоєння завдань, мотивів і норм людської діяльності. Провідними мотивами діяльності, які формуються у немовлячому періоді, дошкільному періоді дитинства і молодшому періоді підліткового віку мотиваційно-потребнісні новоутворення – це безпосередньо емоційне спілкування, рольова гра та інтимно-особистісне спілкування.

Гіпотеза Д. Б. Єльконіна привертає до себе тим, що вона представляє процес психічного розвитку не як лінійний, а як такий, що йде по висхідній спіралі (витку), у якому мотиваційно-потребнісний і інтелектуально-пізнавальний аспекти діяльності є взаємообумовленими. Недарма ця гіпотеза набула багатьох прихильників і стала у сучасній психології провідною.

Варто звернути увагу, що ранній вік, який нас цікавить, представлений Д. Б. Єльконіним досить сумарно, хоча практика мікропедіатрії і мікроневропатології свідчить про те, що перші два роки життя дитини також підрозділяються на слідуючі один за одним періоди.

Н. М. Аскаріна поділяє перший рік життя на чотири якісно різко відмінних періоди, і в кожному з них завдання, зміст і методи виховання немовляти значно відрізняються. У період від моменту народження до 2, 5-3 місяців виникає зорове та слухове зосередження, а також формується емоційно-позитивна поведінка у вигляді посмішки і комплексу пожвавлення. У віці від 2, 5-3 до 5-6 місяців розвиваються слухові і зорові диференціювання, вміння відшукати джерело звуку, формується вміння брати іграшки із рук дорослого, виникає гуління і лепет. У віці від 5-6 до 9 місяців розвивається вміння повзати, розуміння мови дорослого, повторення у вимові звуків та складів.

Близьку до цієї, але більш формалізовану періодизацію першого року життя можна знайти у П. Т. Журби і Е. М. Мостнікової. У кожному з виділених періодів (від 0 до 1 місяці, від 1 до 3 місяців, від 3 до 6 міясців, від 6 до 9 місяців і від 9 до 12 місяців) формуються специфічні вузлові функції, які можуть служити показниками психомоторного вікового розвитку. Автори розробили бальну оцінку цих вузлових функцій, яка визначається за наступними 10-а показниками:

1 – співвідношення сну і неспання (комунікабельність) ;

2 – голосові реакції;

3 – безумовні рефлекси;

4 – м’язевий тонус;

5 – асиметричний шийний тонічний рефлекс;

6 – ланцюговий симетричний рефлекс;

7 – сенсорні реакції;

8 – стигми;

9 – черепні нерви;

10 – патологічні рухи.

Таким чином, розвиток у ранньому дитячому