Особливості механізмів перцепції міжособистісного спілкування у старшокласників

Мовленнєва діяльність визначається як спеціалізоване застосування мови для спілкування (діяльність професійного оратора, лектора, драматичного актора, естрадного співака та ін.)

Відомо, що спілкування (комунікація) – це обмін повідомленнями, інформацією, яка подається у вигляді усних чи письмових текстів мовою, якою володіють співрозмовники. І здійснюється у мовленнєвих актах, різних за формою (діалог, полілог, монолог). Неодмінним учасником спілкування, крім мовця, є слухач, реальний чи уявний. Мовлення, таким чином, є конкретне говоріння, усне чи писемне, а також сприйняття (слухання або читання) [40, с 10].

Щоб ширше зрозуміти поняття комунікації потрібно розглянути її мету і мотиви. Принцип вмотивованості та доцільності визначає наші мовленнєві вчинки. Стратегія спілкування полягає у з’ясуванні позиції співрозмовника, досягнення взаєморозуміння, забезпечення взаємодії. Тому метою комунікації, буде досягнення взаєморозуміння та взаємодія.

Комунікація торкається всіх сфер свідомої діяльності людини. Без комунікації неможливе існування суспільства і, відповідно, життя індивіда. Кожен із нас – особистість і проявляється через соціальні ролі – в родині, на роботі, в навчанні, на відпочинку та ін..

Більшість вітчизняних дослідників розмежовують поняття «спілкування» і «комунікація», підкреслюючи, що, на відміну від комунікації, у спілкуванні відображена вся складність реального світу людських відносин з його цінностями і суб'єктивними смислами. Крім того, якщо в понятті «спілкування» наголос робиться на взаємному обміні інформацією (діалогічність, взаєморозуміння), то в понятті «комунікація» наголошується на передачі інформації.

Процеси спілкування вивчалися багатьма науковцями. Якщо проаналізувати концепцію Б. Ананьєва, то за його дослідженнями людина – суб'єкт трьох основних видів діяльності: праці, пізнання та спілкування.

На думку іншого науковця – Б. Ломова, саме спілкування і діяльність є аспектами соціального буття людини.

З цього можна зробити висновок, що спілкування для людини є не лише засобом, а й метою.

Майже всі психологи, які намагаються дати класифікацію потреб (needs), включають сюди і потребу у спілкуванні. Відома класифікація Гілфорда відносить її до соціальних потреб. Р. Кеттел говорить про «інстинкт спілкування». Потреба спілкуватись у концепції А. Маслоу трактується як основна, фундаментальна потреба людини. В Маккола потреба в спілкуванні також вроджена і трактується як потяг до взаємодії. З іншого боку, О. Г. Ковалєв, класифікуючи потреби на матеріальні, духовні та соціальні, відносить потребу в спілкуванні до числа останніх. А. В. Петровський вважає її духовною потребою (за походженням – культурною) [40, с 18].

За Б. Ф. Ломовим, існують такі функції спілкування:

• інформаційно-комунікативна (обмін інформацією). Охоплює процеси формування, передавання та прийому інформації. Реалізація її має кілька рівнів. На першому здійснюється вирівнювання відмінностей щодо інформованості людей, які вступають у психологічний контакт. Другий рівень передбачає передачу інформації та прийняття рішень. Третій рівень пов'язаний із прагненням людини зрозуміти інших (спілкування спрямоване на формування оцінок досягнутих результатів);
• регуляційно-комунікативна (регуляція поведінки, спільної діяльності в процесі взаємодії). Завдяки спілкуванню людина регулює не тільки власну поведінку, а й поведінку інших людей і реагує на їхні дії;
• афективно-комунікативна (регуляція емоційної сфери людини). Вона характеризує емоційну сферу людини, в якій виявляється її ставлення до навколишнього середовища, в тому числі й соціального. Зважаючи на мету спілкування, розрізняють функції, які реалізуються в будь-якому процесі взаємодії і забезпечують досягнення в ньому певних цілей[40, с 20].

Дослідження А. А. Брудного свідчать про такі функції спілкування:

1) інструментальна функція, яка полягає в тому, щоб організувати діяльність шляхом передачі інформації, суттєвої для виконання дії;

2) синдикативна – функція об'єднання. Завдяки цій функції спілкування має на меті укріплення спільності між людьми в рамках певних груп. Об'єднання людей у цьому випадку виступає як передумова для вирішення різних завдань;

3) функція самовираження, котра зорієнтована на контакт індивідів, на їх взаєморозуміння;

4) трансляційна функція – функція передачі конкретних способів діяльності, оцінних критеріїв і програм. Ця функція лежить в основі як направленої соціалізації (через спілкування відбувається інституціональне навчання, організоване державою), так і стихійної (через спілкування відбувається включення індивідів у різні форми діяльності, в процесі контактів з людьми відбувається передача даному індивідові вмінь, способів діяльності) [40, с 24].

Зокрема, якщо ми розглядаємо функції спілкування то важливим є назвати і механізми рецептивної функції, а саме: ідентифікація, емпатія, каузальна атрибуція, рефлексія.

 

 

Саме живий процес розуміння іншої людини є складним явищем, у якому можна виокремити два рівні. На першому рівні відбувається усвідомлення цілей, мотивів, установок іншої людини. Другий рівень характеризується здатністю прийняти цілі, мотиви, установки іншої людини як свої власні. Цей рівень, як правило, відсутній у дітей і є результатом пізнішого онтогенетичного розвитку, хоча не всі дорослі люди здатні розуміти іншу людину саме на цьому рівні.

Процес міжособистісного пізнання людьми одне одного ускладнюється явищем егоцентризму. Егоцентризм (від лат. ego – я та centrum – центр кола) – це зосередженість індивіда тільки на власних інтересах та переживаннях і, як наслідок, нездатність розуміти іншу людину як суб'єкта і особистість, відмінну від нього[28, с 15].

Егоцентризм найповніше виявляється у дитячому і старечому віці. У конкретних дослідженнях виокремлюють такі різновиди егоцентризму: пізнавальний – виявляється у процесах сприймання і мислення; моральний – характеризує