Особливості механізмів перцепції міжособистісного спілкування у старшокласників

Так, другий рівень взаєморозуміння передбачає, що кожен із партнерів по взаємодії враховує не тільки свої власні потреби, мотиви, цінності, а й відповідні запити іншого. Це відбувається за допомогою таких механізмів взаєморозуміння, як ідентифікація та рефлексія.

Поняття ідентифікації (від. лат. idenficare – ототожнювати) у соціальній психології виражає той факт, що одним із найпростіших способів розуміння іншої людини є уподібнення себе до неї. У реальних ситуаціях взаємодії люди користуються, цим прийомом, коли припущення про внутрішній стан партнера по спілкуванню будується на підставі спроби поставити себе на його місце, тоді ідентифікація виступає одним із механізмів пізнання і розуміння іншої людини[21, с 121].

Феномен ідентифікації належить до найзначніших і найяскравіших процесів людського спілкування. Термін «ідентифікація» Б. Д. Паригін вживає у значенні взаємного уподібнення людей один до одного.

Зазвичай визначення поняття «ідентифікація» свідчить про те, що під ним розуміють механізм міжособистісної регуляції поведінки індивідів у процесі спілкування. Уподібнення до іншого, ототожнення себе з ним, запозичення важливих його характеристик, згода на контроль з його боку – все це ніщо інше, як способи взаєморозуміння партнерів по спілкуванню, спрямовані на кращу організацію спільної діяльності.

Ідентифікація тісно пов'язана з іншим близьким за змістом явищем – емпатією.

Емпатія (від грец. empatheia – співпереживання) – особливий спосіб розуміння іншої людини, коли домінує не розумове, а більш емоційне сприйняття її внутрішнього світу. Емоційна природа емпатії саме і виявляється в тому, що ситуація іншої людини, партнера по спілкуванню, не стільки «продумується», скільки «відчувається». Емпатичні переживання можуть бути адекватними і неадекватними переживанням об'єкта емпатії. Наприклад, чиєсь горе викликає в однієї людини страждання, а в іншої – радість. Одні люди радіють чужому щастю, інші – заздрять. Такі явища пояснюються тим, що емпатичні реакції виникають у відповідь як на позитивні, так і на негативні переживання. Проте у психології склалась традиція вивчення емпатії в контексті негараздів, оскільки це дає можливість повніше виявити мотиваційні установки одного індивіда щодо іншого[21, с 203].

Типовими формами емпатії є співпереживання і співчуття.

У співпереживанні можна передбачити переживання індивідом тих самих почуттів, які відчуває інший, але це переживання звернене на себе. Індивід переживає або те, що може статися з ним у майбутньому, або те, що він пережив у минулому. Співчуття – це переживання негараздів іншого безвідносно до власного стану.

Механізм емпатії в певних рисах подібний до механізму ідентифікації: вміння поставити себе на місце іншого, поглянути на речі його очима. Проте «поглянути на речі чиїмись очима» не обов'язково означає ототожнити себе з цією людиною. Якщо людина ототожнює себе з кимось, це означає, що вона будує свою поведінку так, як будує її цей інший. Коли ж людина виявляє до нього емпатію, вона просто бере до уваги лінію його поведінки (наприклад, ставиться до нього із співчуттям), але свою власну поведінку може будувати зовсім інакше.

Так, в обох випадках враховується поведінка іншої людини, але результат спільних дій буде різним: одна справа – зрозуміти партнера по спілкуванню, ставши на його позицію, діючи відповідно до неї; інша – зрозуміти його, враховувати його точку зору, навіть співчувати йому, але діяти по-своєму.

Щоб охарактеризувати процес спілкування обидва явища вимагають розв'язання ще одного питання: наскільки повно та адекватно буде партнер по спілкуванню розуміти іншого та самого себе. До процесу розуміння людьми один одного включається механізм рефлексії. У соціальній психології під рефлексією (від лат. reflexio – відображення, звернення назад) розуміють усвідомлення діючим індивідом того, як він сприймається партнером по спілкуванню. Це вже не просте знання або розуміння іншого, а знання того, як інший розуміє свого партнера, своєрідний подвоєний процес дзеркального відображення один одного, глибоке, послідовне взаємовідображення, змістом якого є відтворення внутрішнього світу партнера по взаємодії, причому в цьому внутрішньому світі у свою чергу відображається внутрішній світ першого [10, с 36].

Люди не завжди знають справжні причини поведінки іншої людини у повсякденному житті або знають їх недостатньо, та за умов дефіциту інформації вони починають приписувати один одному як причини поведінки, так і самі зразки поведінки чи якісь більш загальні характеристики. Це здійснюється або на підставі подібності поведінки суб'єкта до певного зразка, який мав місце у попередньому досвіді суб'єкта сприймання, або на підставі аналізу власних мотивів, які могли б мати місце в аналогічній ситуації. Наступний феномен у соціальній психології має назву «каузальна атрибуція» (від лат. causa – причина та atribuo – наділяти, приписувати).

Каузальна атрибуція – це своєрідна інтерпретація та оцінка людиною причин і мотивів поведінки інших на грунті буденного, житейського досвіду. Вона може стосуватися сприймання не тільки окремих людей, а й соціальних груп і самої себе. Одним із виявів атрибуції є явище покладання чи прийняття людиною чи членами групи відповідальності за невдачі чи успіхи у спільній діяльності[21, с 244].

Досліджуючи казуальну атрибуцію були виявлені такі особливості її прояву у спілкуванні:

1) відхилення процесу приписування від логічних норм під впливом суб'єктивних чинників – інформаційних, мотиваційних;

2) пояснення невдалих результатів діяльності зовнішніми