Освітня діяльність української інтелігенції в контексті загальноєвропейських процесів націотворення у 1921 – 1934 рр.

Наукова новизна отриманих результатів полягає в постановці та першій комплексній розробці актуальної проблеми, яка досі не отримала всебічного та об’єктивного висвітлення в історичній науці. На основі широкого масиву джерел обґрунтовано тезу про те, що вирішення питання освіченості українського народу було невід’ємною частиною загальноєвропейських процесів націотворення. Уведено наукове положення стосовно того, що політичність української інтелігенції не була однозначною: в аполітичній позиції української інтелігенції була водночас її національна політичність, оскільки значна частина освітян намагалася зберегти освіту поза впливом більшовицької партії та продовжувала проводити через освіту національну ідею. В роботі визначено місце масової освіти у формуванні української модерної нації, доведено, що тенденції змістовних змін у шкільній та позашкільній освіті у Радянській Україні були спрямовані на формування радянської ідентичності. З’ясовано, що діяльність української інтелігенції у сфері підручникотворення була важливою складовою освітнього аспекту процесу націотворення. Вперше в українській історіографії розкрито характерні риси українського підручникотворення в Радянській Україні у 1921 – 1934 рр. і встановлено, що впродовж цього періоду характер написання підручників пройшов складний процес сутнісних змін.

Практичне значення дисертації полягає в тому, що її основні ідеї, теоретичні положення, висновки і фактичний матеріал будуть корисними під час осмислення та розробки комплексу проблем, пов’язаних з дослідженням націотворчих процесів в Україні ХХ ст. Матеріали дослідження можуть також стати в пригоді у разі підготовки колективних та індивідуальних праць з історії України і освіти, зокрема, при розробці загальних і спеціальних курсів з історії України. Результати дослідження сприятимуть збагаченню досвіду в процесі розбудови системи національної освіти, а також систематизації досвіду підручникотворення та вирішенню освітньої проблеми в сучасному суспільстві.

Апробація основних висновків роботи здійснювалась у формі виступів на VІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Наука і освіта – 2005” (Дніпропетровськ, лютий 2005 р.), VІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Гуманітарна освіта в профільних вищих навчальних закладах: проблеми і перспективи” (Київ, березень 2005 р.), VІІІ Всеукраїнській науково-практичній конференції “Молодь, освіта, наука, культура і національна самосвідомість” (Київ, травень 2005 р.), ІV Міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень – 2005” (Дніпропетровськ, червень 2005 р.), ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Жінки в науці та освіті: минуле, сучасність, майбутнє” (Київ, листопад 2005 р.), Міжнародній науково-практичній конференції “Україна в євроінтеграційному процесі: проблеми і перспективи” (Київ, лютий 2006 р.). З тематики дисертації робились доповіді на звітних науково-практичних конференціях НПУ імені М. П. Драгоманова (Київ, 2003, 2004, 2005 рр.). Основні результати дисертаційної роботи оприлюднювалися і обговорювались на засіданнях кафедри історії України Інституту історичної освіти НПУ імені М. П. Драгоманова.

Публікації. Основні положення дисертації знайшли своє відображення у десятьох публікаціях, п’ять з яких є науковими статтями у фахових виданнях, п’ять – матеріали наукових конференцій.

Структура дисертації обумовлена логікою розкриття теми, специфікою поставлених мети і завдань та характером дослідження. Дисертація складається з вступу, чотирьох розділів (9 параграфів), висновків та списку використаних джерел і літератури. Загальний обсяг дисертації становить 205 сторінок, у тому числі основний текст – 175 сторінок, список використаних джерел і літератури – 28 сторінок (365 найменувань).

 

 

У першому розділі дисертації “Стан наукової розробки та джерельної бази проблеми” аналізується стан наукової розробки проблеми, дається характеристика використаних джерел.

Історіографія з проблеми освітньої діяльності української інтелігенції у 1920 – 1930-х роках пройшла декілька етапів. Її вивчення розпочалося ще в 1920-х роках і характеризується працями громадсько-політичних діячів України, які були безпосередніми учасниками висвітлюваних подій. Провідні діячі комісаріату освіти В. Затонський, М. Скрипник, П. Солодуб у своїх публікаціях порушили питання про роль інтелігенції, зокрема вчителів, у національно-освітніх процесах.

Значним внеском у розвиток досліджень освітньої тематики в Україні стали праці С. Сірополка, який працював в еміграції.

З кінця 1920-х років, одночасно із змінами в суспільно-політичному житті в СРСР, було покладено початок догматичним підходам до вивчення історії України, що фактично ознаменувало другий етап у дослідженні названої нами проблеми. Питання масової освіти і підручникотворення неодноразово розглядались на сторінках педагогічних журналів відповідно до тих завдань, що їх поставили більшовики перед радянською школою, а також із критикою авторів підручників.

Загалом за радянської доби визначальним напрямом у науковому дослідженні став “класовий підхід” до історичних подій. Слід зауважити, що історія освітньої діяльності інтелігенції майже не вивчалася у 1930-і – першій половині 1950 х рр. Окремі положення позитивних оцінок освітніх змін в Україні у 1921 – 1932 рр. з’явилися у праці Г. Ясницького, хоч робота і не була позбавлена ідеологічного спрямування. Наукові дослідження Ю. Гамрецького і Л. Ткачової присвячені всій українській інтелігенції досліджуваного нами періоду, але вони не розкривали реального значення діяльності інтелігенції, у тому числі й освітньої, у житті суспільства і її впливу на процес націотворення.

Дещо інші тенденції розвитку української історичної науки