Освітня діяльність української інтелігенції в контексті загальноєвропейських процесів націотворення у 1921 – 1934 рр.

Значний внесок у розробку проблем формування модерної нації та української інтелігенції зробив український учений діаспори І. Лисяк-Рудницький, який у своїх статтях прагнув теоретично осмислити питання “виродження” і “відродження“ інтелігенції. Важливим аспектам формування світогляду та національної свідомості української спільноти у ХХ ст. присвячена монографія Б. Кравченка.

З кінця 80-х років ХХ ст. у зв’язку із політичними змінами в Радянському Союзі почався третій етап у розвитку досліджень з обраної нами проблематики. Для цього етапу є характерними пошуки нових підходів до вивчення суспільно-політичних і освітніх проблем в Україні у 1920 – 1930 х рр., прагнення розширити джерельну базу досліджень, налагодити співпрацю учених різних країн. Досвід зарубіжної історіографії став більш доступним для українських науковців.

Усю літературу цього етапу умовно можна поділити на декілька груп. До першої групи належать наукові дослідження, які безпосередньо висвітлюють місце і роль діяльності інтелігенції в суспільстві. Першою спробою узагальнення історії української інтелігенції ХХ ст. стала колективна монографія за редакцією Ю. Курносова, що правда, роль інтелігенції в освітньому русі висвітлена дуже фрагментарно. Дослідження Г. Касьянова дають змогу краще зрозуміти феномен інтелігенції, процес її творення, а також ті зміни, які відбувалися в соціальній структурі української інтелігенції упродовж 1920 – 1930-х років. Робота С. Віднянського сприяє кращому розумінню мети освітньої діяльності української еміграції. Вплив інтелігенції в українізаційних процесах 1920 – 1930-х рр. проаналізував Д. Бачинський. Соціально-професійний статус та культурно-освітній рівень науково-педагогічної інтелігенції стали предметом наукового дослідження М. Кузьменка. О. Рубльов висвітлив роль західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних та культурно-освітніх процесах, особливу увагу автор звернув на участь галицької інтелігенції у здійсненні політики “українізації” в Радянській Україні.

Глибше вивчити проблему дозволяють праці В. Даниленка та А. Кравченко, Т. Беднаржової, В. Ляхоцького, В. Солдатенка присвячені діяльності відомих українських громадських педагогічних і політичних діячів, які провадили освітню діяльність у досліджуваний нами період.

Роботи Ю. Шаповала, В. Даниленка і Г. Касьянова, В. Марочка і Г. Хілліга, О. Безотосного та дисертаційні дослідження І. Автушенка, В. Очеретянка значною мірою допомагають зрозуміти проблеми відносин інтелігенції з радянською владою, наслідки репресій серед освітян.

Важливе пізнавальне значення для розуміння соціальних витоків становлення і утвердження національної позиції української інтелігенції у суспільстві та реформуванні освіти у перші десятиліття ХХ ст. мають дослідження В. Борисенка та Г. Непорожньої, Л. Філоретової, написані на значному архівному матеріалі.

Історіографічні дослідження В. Коцура та О. Висовень допомагають оцінити внесок інтелігенції у розвиток національної освіти та піднесення національної свідомості українського народу.

До другої групи досліджень можна віднести наукові праці, в яких розглядаються проблеми розвитку масової освіти в Радянській Україні у 1920 – 1930-х рр. Серед тематики досліджень домінують ті, які висвітлюють урядову політику українізації і в такому ж контексті розглядають розвиток освіти. Слід згадати дисертаційні дослідження В. Липинського, присвячене становленню і розвитку системи освіти в Радянській Україні у 1920 х рр., а також В. Борисова про шкільну освіту в Україні у 1920 – 1933 рр. Певні особливості розвитку освіти в східноукраїнському регіоні подає у своїй монографії В. Курило.

Монографія Л. Вовк розкриває особливості розвитку освіти дорослих. Проблемі ліквідації неписьменності і малописьменності серед дорослого населення України у 1920-х роках присвячене дослідження В. Гололобова. Частково питання розвитку освіти в селі у 1929 – 1938 рр. порушується у науковій праці Я. Мандрика. З’ясувати місце книгопоширення у створенні української модерної нації допомогли дослідження Т. Ківшар, присвячене українському книжковому руху, та О. Удода, в якому автор розглядає підручники з історії на основі ціннісного підходу.

Узагальнити історіографічний доробок допомогли нечисленні історіографічні праці сучасних дослідників, зокрема дисертаційне дослідження О. Ситнікова, присвячене розвитку освіти в УСРР у 1920-х рр.

До третьої групи наукових досліджень належать роботи, які присвячені проблемі формування націй. Загальнопізнавальне значення у дослідженні процесу націотворення мали праці Г. Касьянова та Е. Сміта, які дають загальне уявлення про сучасні теорії нації і націоналізму. Концепція Б. Андерсона про те, що друкарство і книгопоширення відіграли значну роль у процесі формування “уявленої спільноти”, дозволила зрозуміти роль підручникотворення у процесі модерного націотворення. Теорія Е. Ґелнера сприяла усвідомленню впливу освітньої системи у процесі формування сучасної української нації.

Для розуміння загальних тенденцій, пов’язаних із розгортанням націотворчих процесів в Україні, важливе значення мають праці Я. Грицака. Суттєво змінюють наші уявлення про дійсність і показують їх в іншій перспективі, дозволяють переосмислити процеси формування модерної України наукові дослідження