Освітня діяльність української інтелігенції в контексті загальноєвропейських процесів націотворення у 1921 – 1934 рр.

Частина української інтелігенції змушена була емігрувати за кордон, але і там вона продовжувала освітню діяльність, намагалася підтримувати стосунки з тими освітянами, які працювали на території Радянської України. Численні публікації на сторінках львівських педагогічних видань, емігрантської преси свідчать про увагу і стурбованість закордонної української інтелігенції національно-освітніми питаннями на підрадянській Україні.

Крім складних суперечливих політичних умов діяльності освітян у Радянській Україні, вчителі в середині 1920-х років мали найнижчий рівень матеріального забезпечення порівняно з іншими державами Європи і світу, що також впливало на позицію освітньої інтелігенції в суспільстві.

Отже, значна частина інтелігенції вбачала вирішення проблеми освіченості українського народу, побудови національної освіти основою процесу націотворення. Але в Радянській Україні освітня діяльність інтелігенції перебувала під впливом партійних та державних органів, що змусило освітян приховувати свідому національну позицію за маскою аполітичності.

У третьому розділі роботи “Вплив масової освіти на формування української модерної нації” аналізується вплив масової освіти на процес модерного націотворення в Радянській Україні у 1921 – 1934 рр.

Освіченість суспільства є однією з ознак модерної нації, що потребує масової освіти, яка забезпечила б загальний доступ до неї усім членам суспільства. При цьому змістовно-ціннісне наповнення освіти має визначальний вплив на формування сучасної національної спільноти.

Зміст освіти радянської школи розглядався з позицій партійно-радянського державотворення. Вузькокласові цінності радянського тоталітарного режиму витісняли духовні цінності – свободи, правди, істини. Школа мала виховувати покоління людей комуністичного суспільства, формувати у молоді “психологію колективізму”. У шкільній практиці змінилися традиційні свята, їхня тематика, оскільки вони впливали на формування національної ідентичності. Національний характер Шевченківського свята, звичайно, не міг задовольнити радянську школу, тому його адаптували до завдань пролетарської освіти. Утвердження нового комуністичного побуту відбувалося у процесі шкільного навчання і виховання шляхом втручання у духовне життя народу через антирелігійну роботу. Моральність християнську було замінено на моральність комуністичну, яка підпорядковувалась інтересам класової боротьби пролетаріату. Це визначило подвійні стандарти в житті громадян Радянської України.

До початку 1930-х рр. все ще зберігалася національна мова шкільної освіти, а вже з другої половини почали втілюватись русифікаторські, уніфікаторські тенденції. Постулати комуністичної партії стали основою радянського, в тому числі українського, шкільництва. Школа в Україні поступово перетворювалася на інституцію, яка служила інтересам комуністичної партії, а не української нації.

Подальше зростання мережі шкіл забезпечувало лише принцип масової освіти, однак втрачалися чинники, які сприяли б формуванню національної ідентичності. Українська радянська школа руйнувала духовну спадщину і, що дуже важливо, – духовність освіти. Висміювалась релігійність, героями підручників стали пролетарсько-радянські діячі – все це разом негативно впливало на формування національної ідентичності українського народу.

У роки українізації поєднання національного та інтернаціонального чинників у розвитку освітньої сфери засвідчило зіткнення двох процесів розвитку суспільства. Насамперед, це були об’єктивні процеси формування модерної нації і тоталітарні тенденції розвитку радянського режиму. Школа в Україні впродовж 1920-х – 1930 х рр. пройшла складний і трагічний шлях еволюції, з одного боку, була місцем здобуття знань, а з іншого, – перетворювалася на протистояння цінностей української громади і пролетарської радянської влади.

Важливу роль у процесі націотворення виконувала також позашкільна освіта. Після ліквідації просвітянських організацій осередком політосвітньої роботи на селі стали селянські будинки, хати-читальні, а у містах – робітничі клуби, червоні кутки на підприємствах, у радгоспах та колгоспах. Кількісне зростання різних позашкільних освітніх закладів лише зовні забезпечувало принцип масової освіти. Зміст і основні форми діяльності позашкільної освіти протягом досліджуваного періоду еволюціонували у напрямі ідеологізації, тобто цілеспрямованої роботи на формування радянської ідентичності.

Отже, ідентифікація населення України з українською національною спільнотою, радянським прошарком та радянською соціалістичною державою відбувалася одночасно. Цьому процесу сприяли українізаційні тенденції і свідоме використання елементів радянського пролетарського фольклору на різних святах, урочистостях, маніфестаціях, організованих освітніми закладами. У масштабах розвитку української радянської системи освіти були закладені масштаби занепаду української національної освіти.

У четвертому розділі дисертації “Характер підручникотворчої діяльності української інтелігенції в процесі націотворення” зосереджено увагу на дослідженні характеру підручникотворчої діяльності педагогічної інтелігенції і його впливі на процес формування української модерної нації.

Створення національних підручників було характерною рисою для розвитку освітнього аспекту в процесі формування модерних націй в європейських країнах. Тенденції національного підручникотворення, що розпочалися ще в середині ХІХ ст., розгорнулися і в Наддніпрянській Україні, і в Галичині. Враховуючи поширену ентолінгвістичну традицію доказів національної ідентичності, питання освіти рідною мовою та її змістовного наповнення були важливим фактором, який визначав напрям діяльності інтелігенції у справі написання підручників. У роки діяльності національних урядів