Перегрупування суспільно-політичних сил у США у ході виборчих кампаній (80-ті рр. ХХ ст.)

За часів СРСР рейганізм вивчався досить прискіпливо, але тема соціально-політичних зрушень радянськими американістами як правило коментувалась (з точки зору “двох систем”), а не академізувалась, хоча займались нею переважно історики. Отже, стійкого статусу історичної проблема досі не набула й на цьому тлі дисертаційна робота дніпропетровця О. Пожарова (“Партійно-політична боротьба у США наприкінці 70-х рр. та під час виборчої кампанії 1980р. ”) є першою спробою фундаменталізувати дослідження, започаткувати відповідний напрямок в українській американістиці.

Сформулював проблему політолог Уільям Міллер , вказавши на парадокс, коли в ході кампанії 1980 і 1984 рр. ніби-то розпалась традиційна коаліція “нового курсу”, але при цьому партійно-політичне перегрупування не відбулось. Підводячи риску під Рейган-виборами і коментуючи суперечки спостерігачів, провідний соціолог Еверет Ледд зауважив, що “на повідомленнях і даних соцопитувань можна ґрунтувати будь-яку версію – про зсув праворуч, до центру, ліворуч” .

Варто одразу ж виокремити неузгодженості в логіко-формальному розумінні предмету та усвідомити структуру і конкретику протиріч, що знаходяться безпосередньо в фабулі американського виборчого процесу 80-х рр. Виходячи з контексту розбіжностей, суть проблеми полягає у вичерпаності традиційних ознак перегрупування, що колись характеризували прихід демократів і створення “рузвельтівської коаліції”, а також в застарілості термінологічних символів, які дотепер формують погляди на предмет. Відтак, слід переглянути причини, умови, цілі і власне критерії перегрупування й далі, піддавши аналізові нові першоджерела, скоригувати бачення предмету стосовно тих історичних подій, що впливали на розклад сил, періодизували суспільні зрушення. Хід виборів у такому випадку складає дискурс; в центрі уваги опиняється з поміж іншого термінологія наявних фактів і, насамперед, підпитання явищ, їхніх дефініцій та відповідних пояснень, що спричиняють наукові розбіжності. За подібної інверсії результати дослідження зосереджуватимуться на рівні загальних оцінок розвитку двопартійної системи охоплюватимуть площину науково-практичних визначень, категоріальних уточнень і конкретизації передвиборчих чинників, а новацій можна очікувати в річищі хронології міжпартійної боротьби, теорії історичних проявів або ж генези окремих суспільно-політичних явищ. Оскільки історія двопартійної системи США за логікою суспільних змін є, насамперед, історією функціональних спроможностей коаліційної структури, базових елементів політичної підтримки, а перегрупування сил – головний шлях розвитку і форма реалізації цієї підтримки, то зважати слід на ситуації, коли ключові проблеми вирішувались за участю якомога більшої частини виборців. Звідси критика як самого терміну “елітне перегрупування”, так і зазначеної концепції в цілому, акцент на численність і розмаїтість соціальних складових “рейганівської коаліції”, а також розподіл літератури за морфологією рушійних сил “консервативної хвилі”.

Специфічним в методології є дотримання “case studies” (вивчення явищ за окремими прикладами) – головної пізнавальної настанови, конструктивної особливості, яка дозволяє визначити проведене дослідження як історичне з елементами політичного аналізу, соціології та теорії груп. Базовими компонентами розгляду здебільшого ставали знакові або зламні, на думку автора, епізоди передвиборчої боротьби республіканців і демократів, а також показові випадки, за оцінкою яких доводилось коригувати авторську позицію щодо інших точок зору, напрацювань попередників. В такий спосіб факти політичної діяльності впорядковувались за змістом і хронологією. На цьому тлі виокремлювались споріднені феномени, конкретизувались ознаки перегрупування сил, чергувались фрагменти аналізу історичних проявів (закономірності, тенденції), давались висновкові характеристики.

Сплеск електоральної активності стимулювався намірами “нових правих” порушити баланс сил, зруйнувати механізми противаг, створити в конгресі сталу, якщо не кадрову, то хоча б позиційну прореспубліканську більшість і спостерігався у декількох напрямках: застосування комунікаційних засобів, ідеологічних настанов і важелів соціального тиску, реалізації помітної напочатку 80-х рр. переваги в коштах і розгалуженої мережі консервативних фондів та, нарешті, перегляду способів урядування і виконання держпрограм. Згадані ступені діяльності визначили зміст наступних розділів і подальше розкриття теми.

Другий розділ – “Роль ідейно-політичних течій у передвиборчому міжпартійному суперництві” – присвячено проявам перегрупування на рівні електоральної бази партій, факторам ідеологічного протистояння кандидатів, розвитку соціальних основ і моральних рушіїв “низового консерватизму”, створення демократами альтернативних масових проектів.

Аналіз соціальних витоків “зсуву праворуч” грунтувався на наукових звітах, матеріалах реєстрації виборців, соціологічних даних і зосереджував увагу на головних складових демократичної більшості, що вважалася старою. Втім, хід перетворень всередині “залізного трикутника” (“великі профспілки”, “великий бізнес”, “великий уряд”) свідчив про розпад значних корпоративних угруповань, відповідне розгалуження політичного спектру і утворення “малих коаліцій” – іноді позапартійних виборчих спільнот, що переймалися здебільшого однією проблемою. З цього скористались “нові праві” і, вирізнивши на основі контент-аналізу абстрактну “базисну особу” електорату (в житті – переважно позапартійній представники середнього класу), на початку 80-х рр. окреслили прошарки, які потенційно (за тих чи тих умов) мали б поділити рейганівську концепцію низового консерватизму й підтримати