Перегрупування суспільно-політичних сил у США у ході виборчих кампаній (80-ті рр. ХХ ст.)

Тоді виявилось, що поведінка саме “базисної особи” дає змогу рейганістам розробити опозиціоністську стратегію “загострення проблем”, розмежувати демократичну більшість в конгресі і розпорошити картеровський електорат. Наступних же перегонів (1984 р.), вдавшись до маніпуляції соціальними показниками, республіканці заохотили вже інших виборців і згуртували прошарки з доходами “нижче середнього” – цього разу “навколо позицій” уряду. Отже, Рейган – кандидат домігся конфронтації найактивнішої частини виборців щодо політики Дж. Картера і соціал-реформістських постулатів, а Рейган – президент за цим же принципом стимулював вже широку течію – лоялізм, – котра, пройшовши повний цикл існування, дозволила переорієнтувати залишки “старої коаліції” на консервативні гасла і забезпечити правим політичну перспективу. Так було активізовано соціальні чинники, створено передумови і зрушено процес перегрупування сил на тлі ідеології.

Авторові дисертації за допомогою названої уніфікаційної категорії вдалося простежити шляхи дезинтеграції і розгрупування елементів “рузвельтівської коаліції”, встановити періодичність консервативних сплесків і роздивитись механізми залучення до “рейганівської коаліції” традиційно проліберально налаштовані верстви.

Однак, із поглибленням негативних наслідків рейганізму, вирішенням низки найболючіших проблем розповсюдився феномен “голосування за інтересами” і роль оновлених на середину 80-х рр. ліберальних (а подекуди й “вкрадених” у консерваторів) проектів помітно зросла. Творцям значною мірою деідеологізованої “демократичної альтернативи” з 1985 р. довелося ставати на шлях суперників і починати з регіонів (повернення до планів “південної стратегії” та ідей “нового федералізму”) з тим, щоб перехопити ініціативу, вибороти голоси “незалежних”, активізувати групи “особливих інтересів” (усілякі меншини, молодь, чорний і протестний електоат), вивести з-під впливу “нових правих” організаційно готові, але ідеологічно нестійкі угруповання. В підсумку перевага Дж. Буша в кампанії 1988 р. проти М. Дукакіса склала лише 42: 37, а на виборах до конгресу республіканці поступились демократам і в президентський термін, і в середині строку (1990 р.).

Основні ідейно-політичні течії в такий спосіб відіграли роль коаліційних ідентифікантів, ефективних збуджувачів міжпартійного протистояння та антиетатистських настроїв, головного чинника електорального розшарування, відокремлення політичного класу США і водночас важливого консоліданта виборців, але не за соціальними або партійними ознаками, а радше за позиційною приналежністю. “Нова консервативна більшість” не склалась упродовж “консервативної декади” ані на рівні електорату, ані в конгресі (як наслідок), проте виявилось фактом “перегрупування проблем”, тобто стрімка зміна згори внутрішньополітичних пріоритетів з метою каталізувати суспільну думку і оновити контингент тих, хто голосує, та зустрічний перегляд вимог знизу, переорієнтація “середніх” потреб американців і штучне здійняття опозицією соціальної хвилі в регіонах задля поглиблення кадрової ротації у федеральних ешелонах влади.

В третьому розділі – “Порядок фінансування виборів і проблема реалізації матеріальної переваги республіканців” – розглянуто наслідки “нової фінансової політики” 70-х рр., організаційні заходи партій щодо зміцнення власної матеріальної бази й змін в “групах підтримки” на тлі стрімкого зростання передвиборчого грошообігу.

Започаткована в 70-ті рр. як реформаційний, адміністративно-правовий експеримент, “нова фінансова політика” передбачала упорядкування передвиборчих надходжень і стримання видатків на політичну рекламу. До перших Рейган-виборів її регламент був “закоментований” і суттєво перекручений консервативно налаштованими членами Верховного суду США. Недосконалість юридичної конструкції “обмежені внески – вільні витрати” і прецеденти нехтування законодавством неабияк вплинули на режим фінансування кампаній: склалася пірамідальна схема (раніше було “згори донизу”) накопичення коштів, яка спонукала до структурних змін і пошуку нових полюсів суспільної підтримки. Успіх з точки зору залучення виборців і заохочення політичних вкладників сусідував із фіаско у справі здешевлення кампаній; так було створено умови для динамічного розвитку цього сегменту міжпартійних відносин і масштабного перегрупування в донорському середовищі.

З наслідків реформи більше скористались республіканці, аніж демократи. Визначними чинниками фінансового домінування стали:

значне підвищення питомої ваги формально незалежних. але прорейганівськи налаштованих КПД і корпоративних (зазвичай консервативних) фондів. Зміни в структурі донорської підтримки, масштаби залучення мас та партійний дисбаланс визначались роботою саме цих структур. Про лідерство тут свідчать цифри: перевага в надходженнях у 1980 і 1984 рр. була десятикратною, а в період 1988-1990 рр. – п’ятикратною на користь консерваторів;

вдосконалення системи держпідтримки кандидатів, обсяги якої залежали від кількості зібраних командою малих сум. Правим вдалося активізувати дрібних вкладників, перехопити у профспіок метод “прямої пошти” (особисті звернення до виборців) і зробити його найголовним способом здобуття переваги. У 1980 р. республіканці зібрали 1, 5 млн. внесків загальним обсягом у 170 млн. долл. тоді як демократам вдалось зібрати 35 млн. долл. (попередній президентський цикл виявив співвідношення 40, 1 млн. долл. проти 17, 6 млн. долл.) ;

зміни в порядку реєстрації фондів і партзвітності про вибори. Дозволили республіканцям швидко “перефарбувати” прихильні КПД, переорієнтувати незалежні КПД і перепрямувати суто партійні грошові потоки з парламентських кампаній на президентські вибори. Такий хід зрештою розхитав донорську кон’юнктуру і допоміг лібералам вирівняти позиції в цьому секторі, але на початку 80-х рр. він суттєво вплинув на розклад сил. У 1982 і 1986 рр. ліберали змогли зашкодити цій тенденції, але тільки на рівні регіонів.

Поєднавши зазначені рушії, зусиллями найпотужнішого на той час фонду “Громадяни за республіку” вдалося утворити в ході кампанії 1980 р. широку коаліцію з грошовитих і дрібних вкладників-рейганістів й консолідувати їх вдруге у 1984 р. задля фінансування “робочої більшості” в конгресі, хай навіть частину з тих, хто отримав допомогу