Політика земельних надань Ягеллонів на українських землях Великого князівства Литовського: історіографія проблеми

В. Антонович також відводив вагому роль природно-географічному фактору на формування землевласницького статусу у певному регіоні. Так, на території відносно небезпечних північних частин повітів Київського воєводства формувався клас крупних і знатних зем’янських родів – Балакир, Єськовичів, Лозків, Костюшковичів, Леньковичів, Кмітичів, Проскур, Горностаїв, Заморенків, Суринів, Полозовичів, Дашковичів, Тиш, Волковичів,

Лемешів, Немировичів, Дідовичів, Єльців та ін. Південні ж рубежі Київського воєводства мало приваблювали шляхту для освоєння та ведення своїх господарств, тому тут зустрічається лише кілька осілих зем’янських родів – Дашковичі, Балакири-Служки, Єльці та ін.   Відзначимо, що земський характер служби й землеволодіння ліг в основу праць інших дослідників.

Вагомий доробок з політичної і правової історії ВКЛ (не оминаючи і цікаві для нас сюжети шляхетського землеволодіння) залишив М. Любав- ський, а опублікована у 1892 р. його праця була однією із перших академічних робіт. Так, учений у своїй фундаментальній праці про територіально-адміністративний поділ та місцеве управління у ВКЛ, широко залучаючи документи Литовської метрики, приводив деякі приклади пожалувань землею та маєтностями шляхти ВКЛ представниками династії Ягеллонів. Утім, такі матеріали дослідник використовував у ракурсі дослідження та встановлення територіальної приналежності населених пунктів до певних адміністративних одиниць .

Коло питань, що є центром нашої уваги, не стало дослідницьким пріоритетом в указаній монографії М. Любавського, а також інших його працях. Утім, незважаючи на це, у серії своїх публікацій учений піднімав питання, які тим чи іншим чином торкалися системи служилого землеволодіння. Так, в узагальнюючій праці «Очерк истории Литовско-Русскаго государства до Люблинской унии включительно» (М., 1910. – 376 с.) історик писав про те, що «земельні володіння середнього та рядового боярства залишилися під домініумом великого князя, котрий регулював володіння ними (боярськими маєтностями – А. Б.) у своїх воєнно-політичних і частково фінансових цілях» . Також вчений виділяв різні умови, на яких володіли землею литовські шляхтичі. Він, зокрема, вважав, що найбільш давнім типом шляхетського землеволодіння були фактичні володіння з дозволу чи пожалування великого князя. Такий тип володіння був спадковим і потомственним, а вже від кінця XIV ст. фактичне землеволодіння стало розділятися на різні види: «“вечистое”, т. е. неотъемлемое, при условиях службы, владение “отчинами, материзнами, выслугами и куплями”, “дочасные” земельные владения, на ленном праве» .

Праці М. Довнар-Запольського «Государственное хозяйство Великого княжества Литовского при Ягеллонах. Т. 1» (другий том так і не вийшов друком, більш за все його окремі матеріали були опубліковані в інших працях ученого) заклала низку теоретичних і практичних напрямів у дослідженні цілого комплексу питань організації та розвитку механізму державного господарства у ВКЛ періоду ХУ-ХУІ ст. Це і ґенеза прибутків, що надходили від судово-адміністративної діяльності самого великого князя, і державні маєтності, від експлуатації яких до скарбу йшла частина грошових та натуральних надходжень, і податкова система, і монетна регалія, і земські податки та повинності. Розв’язуючи загалом проблему джерел надходження коштів до державної скарбниці, учений тією чи іншою мірою торкався низки питань економіки ВКЛ як більш широкого спектру, так і специфічних форм та явищ, пов’язаних з нею.

У контексті дослідження політики земельних надань Ягеллонів на українських землях ВКЛ особливо цінними є напрацювання М. Довнар-Запольського про земські податки та повинності, викладені в окремому розділі вказаної книги. Учений розглядав систему земельних відносин між владою і населенням крізь призму прямого підпорядкування останнього службовим характером тримання, користування чи володіння землею. Згідно з його концепцією, населення ВКЛ, отримуючи від влади на різних умовах (умовного чи безумовного володіння) землю, зобов’язувалося відбувати земську (військову) службу: «будь-якого роду господарська данина є перш за все “жалованье” за минулу, поточну чи майбутню службу»   . У різних випадках додатковими умовами володіння землею могла бути різна комбінація сплати податків чи виконання інших, крім земської, видів служб. Відзначимо, що проблему земської служби у ВКЛ у контексті різних дослідницьких тем піднімало не одне покоління істориків. Так, у всіх без винятку працях з литуаністики, написаних наприкінці XIX – початку XX ст.  , земська служба розглядалася в тих чи інших аспектах об’ єкту дослідження. Дана проблематика не залишалася без уваги й у подальших студіях, а також посідає чільне місце на сучасному етапі розвитку литуаністики .

М. Довнар-Запольський також проаналізував різні форми служилого землеволодіння. Так, узагальнивши напрацювання своїх попередників – В. Антоновича, М. Владимирського-Буданова та М. Любавського, учений відзначав, що тримання земель на умовах земської (військової) служби відноситься до двох умовних груп: 1) термінові та безтермінові тримання (до одного, двох і більше животів (пожиттєво), до