Політика земельних надань Ягеллонів на українських землях Великого князівства Литовського: історіографія проблеми

В інших своїх публікаціях (що не увійшли до першого тому аналізованої вище праці, і які, вочевидь, планувалися увійти до другого тому) М. Довнар- Запольський продовжував розвивати окремі сюжети загальної проблеми державного господарства Ягеллонів. Зокрема, учений вивчав сільську общину у ВКЛ XVI ст., і, звісно, не міг оминути питання взаємовідносин селян з їхніми власниками на ґрунті земельних прав. Не менш важливе значення має дослідження М. Довнар-Запольського про українські староства у часи правління Ягеллонів. Важливі висновки історика стосуються частини питань, пов’язаних із розподілом повноважень представників великокнязівської влади на місцевому (воєводському чи повітовому) рівні та власне самого великого князя. Так, учений стверджував, що у компетенції воєвод чи старост перебувало вирішення всіх спорів, що стосувалися шляхетського землеволодіння, рівно й те, що місцеві урядники на практиці виділяли вільну на їх території землю і уводили шляхту у володіння маєтком чи землею. Такі повноваження урядники отримували від самого великого князя, оформлені окремими великокнязівськими розпорядними листами.

Українні староства у XVI ст. являли собою округ державної влади, що поступово відтісняв значення воєводств. Старости у своїх руках концентрували адміністративну і судову владу на відповідній території. Такі важливі староства були нечисельними. Наприклад, на українських землях ВКЛ було 6 на південному порубіжжі (Білоцерківське, Вінницьке, Житомирське, Канівське, Черкаське, а також Київське воєводство, що мало характер староства) та 3 на Волині (Володимирське, Кременецьке, Луцьке). Литовська влада, постійно потребуючи готівкових грошей, практикувала віддання у заставу указаних та інших більш дрібних староств, передаючи таким чином всю повноту державної влади старостам на час дії застави .

Досліджуючи повітово-сеймиковий устрій, медієвісти Іван Лаппо  та Микола Максимейко  також не оминали питань, пов’язаних із шляхетським землеволодінням. Зокрема, М. Максимейко дійшов висновку, що сейм ВКЛ був формою участі шляхетської верстви у функціонуванні верховної влади, і саме на сеймах визначалися обсяги земельних володінь, від кількості яких (служб) фіксувалося число озброєних вершників, що мали виставлятися до війська ВКЛ . Тим самим він, як й І. Лаппо, також підтримував твердження своїх попередників про земський характер шляхетського землеволодіння. Крім того, І. Лаппо відзначив, що утворення повітового сеймику стало частиною реформ 1565-1566 рр., які призвели до досить органічного з’єднання у 1569 р. ВКЛ із Польщею .

До інституту намісників/старост/державців Черкаського та Канівського замків у своїх розвідках звертався історик права А. Яковлів. Він, зокрема, у контексті розподілу владних повноважень між центральними та місцевими органами управління указує на часті зловживання місцевих урядників – старост, у тому числі і під час уведення шляхти та міщан у володіння землею, що викликало невдоволення замкового населення, яке, вичерпавши легітимні способи вирішення конфлікту, вдавалося до повстань . Цим самим бачимо неспроможність центральної влади тримати під повним контролем урядування старост південних рубежів ВКЛ.

Наприкінці XIX ст. з’являються праці статистичного характеру й регіонального спрямування. Наприклад, у роботі такого напряму польського вченого О. Яблоновського розглянуто питання соціально-економічного розвитку Волині та Поділля XVI ст., а також опубліковано перші реєстри подимного податку Волинського воєводства відразу після його приєднання до Польщі   .

Оціночні сюжети статусу української шляхти ранньомодерної доби представлені у фундаментальній роботі учня В. Антоновича М. Грушевського «Історія України-Руси», в якій ним підсумовано та синтезовано здобутки попередників. Даючи оцінку українській шляхті, М. Грушевський звернув увагу на те, що в другій половині XVI – першій половині XVII ст. на території Правобережної і Лівобережної України, на відміну від західних українських земель, крім волинських князівств, було сформовано комплекс латифундій, в яких необмежену владу в своїх руках зосередили «ті “ко- ролевята” – дідичні потентати й віце-королі, удільні князі нової генерації... проти котрих правительственна власть, сойм, король – були тільки порожніми словами без всякого майже реального значіння. «.

У радянській історичній науці шляхетська соціально-економічна проблематика тривалий час не становила предмет спеціальних досліджень. Якщо ще в 20-ті роки XX ст. ті або інші аспекти даної тематики знайшли своє відображення у низці узагальнюючих праць з історії ВКЛ та історичній періодиці (тут варто згадати статтю того ж М. Довнар-Запольського та маловідомого сучасним історикам білоруського дослідника А. Бурдзейка ), то упродовж 30-50-х років вона фактично була викреслена з проблемного поля історичних досліджень. Лише з початком 1960-х років можна говорити про повернення історії ВКЛ  і дотичних до нашої роботи питань у сферу наукових інтересів істориків . Хоча загалом можна стверджувати, що проблематика, пов’ язана з вивченням питань шляхетського землеволодіння, в історіографії розроблена недостатньо. Про це красномовно свідчить як брак публікацій на цю тему, так і відсутність систематичної дослідницької роботи в зазначеній царині.

Із опублікованих праць вчених періоду дії НЕПу в СРСР варто виділити напрацювання А. Ясинського. Так, більш наближеним до нашої теми залишається комплексне джерелознавче вивчення А. Ясинським Книги данин