+3 8(066) 185-39-18
fПредмет:
Тип роботи:
Стаття
К-сть сторінок:
26
Мова:
Українська
Казимира Ягеллончика. Він так характеризував політику земельних надань великого князя: «... великий князь Казимир стояв на чолі феодальної монархії такого самого типу, як англонорманська монархія Вільгельма Завойовника і його найближчих наступників. Надання ґрунтів та інших джерел прибутків “до волі”, у вислугу і вотчину, на умовах служби; дозвіл на продаж та купівлю земель чи вислуг; примусова заміна одних ґрунтів на інші; жалуване право на заселення земель, а часом і вигнання людей з насиджених місць; підтвердження духовних записів; право господаря визначати долю вдів та сиріт; надзвичайно швидка мобілізація нерухомої маєтності та населення; звільнення від повинностей і заміна їх на грошові виплати – ось про що в коротких рисах ті акти, які можна відзначити у Книзі данин і які наближують її до відомого ступеня до англонорманської “Книги Страшного суду”« .
Заслуговує на увагу й окремий нарис вченого про формування земельних володінь представником урядовця середньої ланки. Історик, зокрема, проаналізував шляхи формування маєткового комплексу представника крупного землеволодіння у ВКЛ великокнязівського писаря Василя Павловича Любіча, котрий зробив кар’єру при дворі Казимира Ягеллончика . Писар набував свої володіння як у винагороду за свою службу (вислуги), так і шляхом успадкування маєтностей по батькові. Тут показано традиційні шляхи нарощування приватних землеволодінь у способи, визначені правовими нормами того часу й гарантовані уставними земськими грамотами. Утім, варто зазначити, що напрацювання А. Ясинського мають для наших студій насамперед джерелознавчу цінність.
Відзначимо, що лише окремі аспекти (нерідко на рівні ескізних згадок) шляхетського землеволодіння розглядалися у працях вчених-істориків радянського періоду В. Пічети, О. Барановича, І. Бойка, Д. Мишка, монографії яких виходили друком упродовж 50-60-х років XX ст. Роботи цих авторів торкалися питань соціально-політичних та соціально-економічних процесів, що мали місце на українських землях у XVI – першій половині XVII ст. Зокрема, В. Пічета простежив вплив аграрної реформи на шляхетське землеволодіння. Згідно з висновками вченого, аграрна реформа Сигізмунда ІІ Августа не знайшла підтримки серед широкого кола литовсько-руської шляхти, оскільки аграрні перетворення досить болюче зачіпали її матеріальні інтереси . Окремо В. Пічета торкнувся проблеми реалізації норм волочної устави королеви Бони у теорії та практичній дії . Д. Мишко , О. Баранович та І. Бойко, попри ідеологічні рамки, за межі яких не міг вийти радянський історик-медієвіст, у своїх монографіях на основі великого фактичного матеріалу намагалися докладно висвітлити розвиток сільського господарства, ремесел, промислів, торгівлі, а також проаналізувати поземельні відносини різних груп населення.
Крім монографічних праць указаного періоду, соціально-економічна тематика репрезентована у статтях В. Пічети, Д. Похилевича, Ю. Юргініса,
А. Грицкевича .
Певне пожвавлення у вивченні соціально-економічних сюжетів історії ВКЛ відбулося наприкінці 80-х років XX ст. і продовжує набувати перманентних обертів дотепер.
Джерелознавчий напрям у вивченні комплексу соціально-економічних проблем історії України раннього нового часу започаткував дніпропетровський вчений М. Ковальський, котрий сформував навколо себе групу молодих істориків-джерелознавців. Праці М. Ковальського дають уявлення про комплекс джерел архіву ВКЛ – Литовську метрику і цінні саме з джерелознавчої точки зору .
Слушні висновки щодо формування крупного землеволодіння у ВКЛ зробив польський історик Г. Ловмянський. Так, за його даними, до кінця XIV ст. вислужених «навечность» володінь ще не існувало . Дана форма землеволодіння з’являється у наступному столітті , коли зростає потреба держави у масовому залученні шляхти до війська. У такому ж ключі зроблені висновки про крупне шляхетське землеволодіння у праці А. Вичанського . Чимало цінних теоретичних та концептуальних напрямів соціально-економічної історії раннього нового часу піднято та вельми доказово аргументовано у студіях інших польських авторів.
Відзначимо, що польська історіографія указаного напряму відзначається солідними напрацюваннями, перш за все географічно пов’язаними з територією Польщі. Утім, методологічні та концептуальні засади проведених польськими істориками досліджень мають неабияке значення для розуміння сутності проблем шляхетського землеволодіння періоду раннього нового часу на суміжних з Україною територіях, на яких відбувалися багато в чому подібні соціально-економічні процеси. У цьому контексті згадаємо кілька принагідних для нашої теми студій польських авторів.
Привертають увагу праці, в яких висвітлювалися проблеми реконструкції земельних володінь різних груп населення. Зокрема, Л. Поляшевський зробив реконструкцію шляхетського землеволодіння в межах Каліського воєводства у XVI ст. , М. Біскуп – Хелміньського та Мальборського воєводств у другій половині XVI ст. , А. Мицьо – міста Торуня у першій половині XVII ст. Окремі сюжети даної проблематики стосовно Київського воєводства другої половини XVI – початку XVII ст. зібрані у праці
В. Бобіньського .
Особливо потрібно вирізнити роботи польських істориків Х. Лашкевича та А. Пошьпєха, що є тематично близькими до даного монографічного дослідження і становлять неабиякий науковий інтерес як з огляду на можливість здійснення на їх основі порівняння моделей шляхетського землеволодіння в різних регіонах Речі Посполитої, так і аналізу застосованого істориками дослідницького інструментарію. Так, у монографії Х. Лашкевича досліджено торговельні операції із земельними володіннями хелміньської шляхти в другій половині XVII ст. Проаналізувавши операції обігу шляхетських земельних володінь в кількісних, цінових та антропологічних вимірах, автор дійшов висновку, що земля у той період ще не набула повною мірою товарного статусу, а обіг маєтностей здебільшого відбувався серед вузького кола родичів. А. Пошьпєх об’єктом свого дослідження обрав обіг шляхетських земельних володінь