«Польська підпільна держава» (1939 – 1945 рр.)

В Англії видруковані політичні спогади діячів ППД З. Заремби та С. Корбонського, у яких польське підпілля подається як таємна політична організація. Таке бачення є спробою охопити проблематику всіх підпільних інституцій як державних органів, що діяли в умовах війни.

У польській історіографії проблеми виникнення, існування та діяльності ППД необхідно виділити такі періоди: 1) від закінчення Другої світової війни до початку 80-х років ХХ століття; 2) 80-ті роки ХХ століття; 3) після 1989 р.

У польській історіографії до кінця 70-х рр. ХХ століття термін «підпільна держава» у якості означення конспіративної діяльності не вживали. Представлено передусім міжнародно-правовий аспект польської історії під час окупації. Для характеристики конспіративного життя використовували такі категорії: «воююча Польща», «підпільна Польща», або «рух опору». Дослідник Ф. Ришка у своїй монографії взагалі заперечує існування ППД.

Інший представник історіографії соціалістичної Польщі – В. Собочінський – аналізує специфіку польського руху опор. Автор пропонує розглядати ППД у якісно іншому форматі: на його думку, ППД є категорією не правовою, а політичною, яка вживається у літературі про устрій польських земель під час Другої світової війни й означає осередки керівництва організованого руху опору, що були водночас зародками майбутнього апарату державної адміністрації.

На початку 80-х рр. ХХ ст. збільшується кількість досліджень, пов’язаних з ППД. Так, Я. Щепаньський та Т. Стшембош інтерпретували «підпільну державність», виділяючи її політичну, державно-адміністративну та суспільно-громадянську складові.

З кінця 80-х рр. ХХ ст. поняття «Польська підпільна держава» більше не відкидалося і набуло поширення в історичній науці. У 1986 р. професор Е. Дурачинський, який раніше оперував термінами «еміграційний уряд» та «лондонський уряд», вперше подав своє трактування «Польської підпільної держави». Згодом використання поняття «еміграційний уряд» критикували Г. Горський та Л. Гондек.

Один з провідних сучасних дослідників історії Польщі періоду Другої світової війни С. Сальмонович виокремив основні ознаки ППД та представив періодизацію її історії.

У працях таких польських вчених, як Е. Хулл та В. Собочінський, проводяться паралелі між ППД періоду Другої світової війни та так званою «таємною державою» періоду повстання 1863 – 1864 рр.

«Зовнішній» та «внутрішній» фактори в історії ППД виокремлює З. Стипулковський, визначаючи два політичні осередки польського суспільства: польський уряд в Лондоні і керівництво ППД в країні.

У підрозділі 1.2. «Джерельна база» подано характеристику джерельного підґрунтя роботи. Вона базується на документах Архіву Актів Нових (Варшава, Польща), відділу рукописів Бібліотеки Варшавського університету та Бібліотеки національного закладу ім. Оссолінських (Вроцлав, Польща). У цих архівних установах містяться ще неопубліковані матеріали з історії ППД. Наявність такої значної кількості документів зумовлена тим, що діяльність ППД знаходила відображення у діловодстві багатьох її центральних та місцевих органів.

Використані у роботі архівні матеріали можна класифікувати за типами на нормативно-правові акти, урядову кореспонденцію, звіти про діяльність, фінансові документи. Опрацьовані в комплексі, ці документи дають змогу сформувати об’єктивну картину організації та діяльності структур ППД.

Значна частина архівних матеріалів за визначеною темою дисертаційного дослідження знаходиться в Архіві Актів Нових. Тут зосереджені такі фонди: Делегатури Уряду (202), Ради Єдності Національної (199), Армії Крайової (203). Документи з цих фондів розкривають і стосунки адміністрації ППД з еміграційним урядом Польщі у Лондоні, і внутрішньоорганізаційні проблеми, висвітлюють різні сфери діяльності, а також дають виразне уявлення про регіональну специфіку функціонування державних інституцій в умовах нацистської окупації. Діяльність місцевих осередків ППД представлено у справах з документами окружних та повітових делегатур.

Багато цінних документів міститься у фондах кабінету рукописів Бібліотеки Варшавського університету, серед яких – звіти, рапорти з сучасних західноукраїнських, західнобілоруських та литовських теренів, плани та інструкції щодо українського питання, матеріали про підпільну науку та навчання, підпільна преса.

Важилвим джерелом у ракурсі окресленої проблеми є документи, що зберігаються в Бібліотеці національного закладу ім. Оссолінських у Вроцлаві.

У дисертації було використано також опубліковані реєстри документів та матеріалів, зокрема шеститомне видання «Армія Крайова в документах». У цьому ґрунтовному виданні висвітлено не тільки діяльність підрозділів Армії Крайової, але й подано чимало важливих документів, що стосуються цивільного підпілля, а також міжнародних відносин польського еміграційного уряду, особливостей політичної ситуації періоду війни тощо. Публікація зібрань документів з Інституту польського та Музею ім. генерала Сікорського в Лондоні вміщує кореспонденцію між еміграційним урядом та підпіллям окупованої Польщі. Значний інтерес становлять й опубліковані документи НКВС з російських архівів.

У другому розділі «Становлення «Польської підпільної держави» (1939 –1941 рр.)» досліджено етап становлення інституцій польського підпілля, що хронологічно накладається на перший етап Другої світової війни.

У підрозділі 2.1. «Передумови утворення цивільного підпілля» з’ясовано обставини перших років війни, у яких виникала організована мережа підпільних осередків. Поразка та капітуляція у вересневій кампанії 1939 р. стала для польського населення шоком і зумовила втрату авторитету державної влади у суспільстві. Проте вже у перші місяці окупації почали зароджуватися структури організованого підпілля. Цей рух очолили прем’єр В. Сікорський та генерал М. Карашевіч-Токаржевський, члени еміграційного уряду К. Соснковський, О. Ладось, М. Сейда та ін. «Польська підпільна держава» повинна була