«Польська підпільна держава» (1939 – 1945 рр.)

Система інституцій «Польської підпільної держави» почала розвиватися восени 1939 р., але рис держави набула у 1941 р. Протягом 1941–1942 рр. було організовано центральні адміністративні органи, які підлягали Делегатові уряду, апогей розвитку яких припадає на 1943 – 1944 рр. Упродовж усього періоду окупації система цивільних органів діяла незалежно від військових структур (ЗВЗ – АК), що призвело до створення двох векторів у внутрішньополітичному житті Польщі й негативно відбилося на функціонуванні державних інституцій. Військова адміністрація намагалася підпорядкувати цивільну, а цивільна – встановити безпосередній контроль над збройними силами опору.

Не менш важливою була розбудова мережі місцевих органів підпільної влади, що представлено у підрозділі 3.3. «Місцеві осередки». Територію окупованої Польщі її цивільне підпілля поділило на 15 округів, яким для конспірації було дано спеціальні назви: Акваріум – округ Варшава, Бобри – Полісся, Течія – Сілезія тощо. За територіальну основу діяльності тимчасової урядової адміністрації правили воєводства (згідно з адмінподілом довоєнної Речі Посполитої), що називалися округами, а також повіти та гміни. Формування теренової підпільної влади відбувалося на основі таких критеріїв та принципів:

а) з відновленням держави після окупації й опануванням ситуацією прогнозувалося повернення до адміністративного поділу ІІ Речі Посполитої;

б) під час окупації та у перехідний період для полегшення управління визнавався поділ, упроваджений окупантом, а відхилення від цього принципу допускалися, якщо були продиктовані практичною необхідністю;

в) для території, яка прогнозувалася до включення у польську повоєнну державу, територіальний та адміністративний поділи мали бути встановлені окремо.

Основу місцевої ієрархії складали окружні, повітові та міські делегатури. Організаційну структуру повітової Делегатури Уряду представляли сім основних відділів: 1) безпеки (з адміністративно-правовим), 2) самоврядування, 3) сільського господарства та провізії, 4) санітарний, 5) військовий, 6) технічний, 7) суспільного опору. У роботі описано компетенції кожного з відділів, схеми координації роботи, а також з’ясовано територіальну специфіку цих локальних структур.

У четвертому розділі «Основні напрями діяльності органів «Польської підпільної держави» (1940 – 1945 рр.)» висвітлено характер діяльності підпільних структур влади в окремих галузях.

За умов окупації найгостріше виявилися суспільні потреби в гуманітарній сфері, а їх задоволення забезпечило успіх відповідних програм ППД. У підрозділі 4.1. «Гуманітарна сфера» розглянуто діяльність ППД з таких основних напрямів: засоби масової інформації та пропаганда, освіта, наука, культура, соціальна опіка, охорона праці, допомога єврейському населенню. Відзначено конкретні досягнення у цій сфері, як-от: поширення патріотичної преси, робота підпільних освітніх закладів різного рівня (від початкових шкіл до університетів), діяльність театрів, бібліотек, творчих спілок тощо. Окремо розкрито протидію геноциду єврейського населення.

У гуманітарній сфері простежувалася значна ефективність роботи органів польської підпільної влади, які спиралися у своїй діяльності на активність населення, а також успішно використовували традиції місцевого самоврядування. Особливих успіхів було досягнуто в розвитку освіти. На початку війни німецьке командування не перешкоджало й навіть сприяло відновленню шкіл (переважно початкової та професійної освіти), зате пізніше вдалося до заборон та репресій організаторів підпільного шкільництва. У цих умовах підпільна робота вимагала жертовності, патріотизму та громадянської мужності, і ці риси продемонструвало чимало діячів «Польської підпільної держави».

За умов німецько-фашистської окупації польська культура перебувала у небезпеці дискримінації та знищення пам’яток. Тому діяльність ППД в галузі культури була спрямована на порятунок культурних цінностей польського народу та передбачала широкий спектр заходів: консервувалися та переховувалися пам’ятки мистецтва, частину книг із закритих бібліотек було роздиспоновано у приватних помешканнях, а письменникам, ученим, митцям надавалася матеріальна допомога. В обставинах підпілля функціонували окремі культурні центри, наприклад, театри та бібліотеки. Загалом на території німецької окупації діяло 28 драматичних та поетичних театрів, 17 окремих театральних труп, 21 ляльковий театр, три акторські школи та чотири осередки драматичних курсів.

У підрозділі 4.2. «Економічна та правова галузі» проаналізовано роботу підпільної адміністрації в господарській сфері, у якій вона намагалася контролювати економічне життя країни, а наприкінці війни розробляла програми розвитку Польщі після звільнення. Невід’ємною рисою державотворчого процесу була й правова робота, творення системи правових актів. У дисертації оцінено конкретні правові документи польського цивільного підпілля, що регламентували різні аспекти життя громадян, упроваджували демократичні засади та права, протидіючи окупаційному режимові, як-от: декрети Департаменту правосуддя, норми, запроваджені Департаментом внутрішніх справ, інші декрети та розпорядження. В окремих актах представлено засади позбавлення польського громадянства, конфіскації майна, реституції тощо. Були встановлені також юридичні норми перехідного періоду: припинення бойових дій, ліквідації наслідків війни, повернення чи відшкодування власності, допомоги потерпілим. У роботі розглянуто кваліфікацію злочинів, роботу судів, а також систему покарань ППД.

У структурах «Польської підпільної держави» розроблявся «малий» та «великий» план повоєнної відбудови країни. «Великий» план передбачав відновлення втрачених комунікацій, розгортання масового будівництва, здійснення ряду державних інвестицій. Цей план мав на меті ґрунтовно перебудувати економічну та технічну структуру держави. «Мала» програма – план заходів на три повоєнні роки, за яким передбачалося усунення наслідків воєнних