«Польська підпільна держава» (1939 – 1945 рр.)

У підрозділі 4.3. «Українське питання» в політиці польського цивільного підпілля» на підставі архівних документів відтворено особливості дискусій щодо українського питання у структурах «Польської підпільної держави». У період Другої світової війни особливо гостро постали наслідки занедбання національно-етнічної проблематики в політиці міжвоєнної Польщі, що часто мотивувало криваві міжнаціональні конфлікти. Українська проблема була предметом суперечок серед провідних діячів ППД. Проте навіть під час Волинської трагедії її лідери не виключали можливості співпраці з українськими підпільними організаціями. На відміну від більш радикальної позиції польських військових керівників, представники цивільного підпілля демонстрували більшу гнучкість та толерантність, зокрема в ухвалах 1943 року (від 14.02, 15.04 , 15.10, 13.12 та ін.). Ці документи свідчать, що діячі «Польської підпільної держави» шукали порозуміння з українцями, апелюючи до їхніх впливових інституцій – греко-католицької церкви через її митрополита Андрея Шептицького та ОУН. Однак, українське питання розглядалося лідерами різних політичних сил досить неоднозначно. Якщо одні обстоювали потребу порозуміння з українським населенням та координацію дій задля спільної боротьби з окупантами, то інші, як-от представники Національної партії, наполягали на неможливості співпраці з українцями та нагнітали атмосферу взаємної ворожнечі.

У висновках сформульовано загальні результати дослідження та викладено основні положення дисертаційної роботи, які виносяться на захист:

Проаналізовано стан наукового вивчення проблеми у радянській, українській та зарубіжній історіографії. Встановлено, що в сучасній історичній науці майже немає праць, у яких всебічно та повно розкрито виникнення та особливості розвитку ППД. Опрацьовано джерельну базу дисертації. Знайдено значну кількість джерел, що дало змогу зважено та об’єктивно оцінити функціонування структур ППД у період Другої світової війни. Джерельна база представлена архівними матеріалами та опублікованими документами.

Визначено особливості виникнення системи органів цивільного управління в польському підпіллі. Підпільна визвольна діяльність на польських теренах починається після капітуляції 1939 року. У польському русі опору виникають сотні громадських та політичних організацій. Але легітимний зв'язок з міжвоєнним польським урядом приписують лише одній організації – Союзу Перемоги Польщі, який згодом трансформується в Союз Збройної Боротьби. З цивільними підрозділами цих військових організацій пов’язують зародження польського цивільного підпілля. Проте незалежна від військового підпілля система інституцій цивільного підпілля починає формуватися завдяки діяльності Тимчасового Делегата уряду – Я. Скоробогати-Якубовського, який зумів налагодити співпрацю і з Союзом Збройної Боротьби, й з основними політичними партіями: Демократичною, Соціалістичною, Селянською, Національною. Діяльність на посаді Тимчасового Делегата уряду Я. Скоробогати-Якубовський завершив 14 грудня 1940 р. з передачею повноважень Делегата уряду на Генеральне Губернаторство Ц. Ратайському.

Розкрито процес формування ППД на різних теренах окупованої Польщі. Відповідно до планів еміграційного уряду, цивільне підпілля в країні повинне було поділятися на три незалежні одне від одного частини. Внаслідок цього на першому етапі історії «Польської підпільної держави» виникають та діють такі делегатури: в Генеральному Губернаторстві з центром у Варшаві, на чолі з Ц. Ратайським; на землях, анексованих Німеччиною, з центром у Познані, на чолі з А. Бнінським; на землях, зайнятих СРСР, з центром у Львові, на чолі з В. Зихом.

Показано організаційну структуру ППД на різних етапах її розвитку. В основі «Польської підпільної держави» лежала складна система державних інституцій, яку можна класифікувати як за владною вертикаллю, так і за функціональними критеріями. Роль головного представницького органу відігравав Політичний Комітет Порозуміння, який згодом було перейменовано на Крайову Репрезентацію Політичну, а потім на Раду Національної Єдності, у якій були представлені провідні політичні сили. Центральне місце в ієрархії адміністративних органів посідало Бюро Делегата уряду, який після провалу спроби утворити три незалежні делегатури став вищою посадовою особою цивільного підпілля окупованої країни. З одного боку, Делегат призначався польським урядом на еміграції, звітував йому про свою діяльність, а з іншого, через труднощі зв’язку та особливості становища в окупованій країні, був наділений значною самостійністю. На загальнодержавному рівні виникає система галузевих органів управління – департаментів. Спільною рисою департаментів було те, що всі вони зазнавали впливу тих обставин, за яких їм доводилося діяти. Водночас кожен департамент реагував на ці обставини по-різному. Частина продовжувала діяльність і навіть розширила її порівняно з довоєнними масштабами (Департамент праці та суспільної опіки), інша частина була змушена значно обмежувати свою діяльність, а третя частина департаментів через неможливість повної реалізації своїх завдань під окупацією зосереджувалася на плануванні політики в довірених галузях у перехідний та повоєнний періоди.

Охарактеризовано відносини органів управління ППД з військовим підпіллям та політичними силами всередині країни. Делегат уряду до 1942 р. не міг налагодити співпрацю з найвпливовішою військовою підпільною організацією на теренах Польщі – Армією Крайовою. Часто виникала конфронтація між військовим та цивільним підпіллям. Провідні політичні сили – Польська партія соціалістична, Національна партія, Партія праці та Демократична партія – мали різну ідеологічну платформу, програму дій. Через неучасть цих партій в останніх міжвоєнних виборах неможливо було визначити ній реальний вплив у суспільстві, однак кожна з них претендувала на ключові посади в Делегатурі Уряду, що ускладнювало налагодження діалогу як всередині політичних сил, так і з органами управління ППД.

Розглянуто основні напрями