Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі

 

1.1 Поняття судових доказів та їх місце в процесі розгляду господарських спорів

1.2 Поняття, сутність та предмет доказування в господарському процесі

1. 3. Докази як інструмент судового доказування

2.1 Загальна характеристика та особливість змісту належності доказів

2.2 Достовірність і достатність як важливіші якісні характеристики доказів

2.3 Належність і допустимість доказів як умови процесу доказування

3.1 Забезпечення процесу доказування джерелами доказової інформації (способи збирання, розподіл обов'язків по доказуванню)

3.2 Стандарт доказування як критерій достовірності результату судового пізнання

Висновки

Список використаних джерел

 

 

Характерною рисою сучасного суспільства є розвиток широкого кола господарських відносин, що регулюються нормами права та передбачають взаємну юридичну й економічну відповідальність суб’єктів цих відносин.

Як показує статистика, кількість розглядуваних господарськими судами справ зростає з кожним роком. Одним з центральних інститутів господарського судочинства є інститут доказування, зміст якого істотно впливає на виконання господарськими судами основної функції – захисту прав суб’єктів господарювання.

Актуальність теми. В умовах гласності і змагальності господарського процесу значимість доказового права важко переоцінити. Пов’язані з процесом доказування питання збирання, надання і дослідження доказів є найбільш важливими, оскільки безпосередньо процес доказування визначає результат судового розгляду суперечки. Доказування у господарському судочинстві – важлива тема і для теоретиків-правознавців, і для практичних працівників галузі права. Разом з тим, як свідчить аналіз практики, залишається чимало питань, які вимагають подальшої доробки, оскільки вони негативно впливають на своєчасний і якісний розгляд справ.

Незважаючи на ґрунтовні дослідження, проблеми доказового права в господарському процесі не тільки не втратили своєї актуальності, а ще більше загострилися.

Метою і завданням дослідження є вивчення доказового права, зокрема таких категорій як належність доказів та допустимість засобів доказування в господарському судочинстві України.

Відповідно до поставленої мети були визначені такі завдання:

- визначити поняття судових доказів та їх місце в процесі розгляду господарських спорів;

- дослідити поняття, сутність та предмет доказування;

- розглянути докази як інструмент судового доказування в господарському судочинстві;

- дослідити поняття і значення належності судових доказів;

- охарактеризувати особливості змісту допустимості доказів як умови процесу доказування;

- розглянути особливості доказування у господарському процесі.

Об’єктом дослідження є особливості доказування в господарському судочинстві.

Предмет дослідження становлять поняття належності і допустимості доказів як умови процесу доказування.

Методами дослідження є загальнонаукові та спеціальні методи, зокрема: діалектичний, логічний, системний та метод аналізу. Основні положення та висновки, подані в роботі, ґрунтуються на аналізі чинного господарсько-процесуального законодавства України.

Практичне значення даної курсової роботи полягає в тому, що теоретичне вивчення та осмислення поняття особливостей доказів та доказування у господарському процесі буде сприяти подальшому вдосконаленню сучасного господарського судочинства в Україні.

Структура та обсяг дослідження. У відповідності до мети, завдань і предмету дослідження структура курсової роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків та списку використаних джерел. Загальний обсяг роботи становить 37 сторінок друкованого тексту.

 

 

 

Згідно з ст. 32 Господарського процесуального кодексу України (далі ГПК) доказами в справі є фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, що мають значення для правильного вирішення господарської суперечки.

Суд в процесі вирішення справи повинен встановлювати факти, що належать до правопорушення, з приводу якого порушено господарську справу. Для вирішення справи необхідно пересвідчитися, що одна з сторін не виконала або неналежно виконала зобов’язання. Досягнути цього суд може тільки за допомогою доказів.

Суддя пізнає подію, що здійснилася в минулому. Тому знання цієї події в основному може бути набуте за допомогою інформації, яку несуть про неї докази. Тобто докази стають проміжною ланкою між свідомістю судді і пізнаваним порушенням: доказування є взагалі опосередковане пізнання.

У працях із теорії доказів існує кілька різноманітних концепцій щодо цього питання.

Так, Ю. Гамбаров розрізняв доказ як встановлення істини, тобто відповідність між твердженням і дійсністю (доказ у широкому змісті), і те, що слугує для переконання судді у істинності тверджень сторін на суді (доказ у вузькому юридичному розумінні). Він розглядав доказ з трьох боків: як засіб переконання, як підстава переконання і як процес доказування[8. с. 110].

Існує концепція яка ототожнює докази з фактами об'єктивної реальності (подіями, явищами, діями минулого, з яких складалося досліджуване діяння). Тобто доказами визнаються не відомості про факти (фактичні дані), а самі факти реальної дійсності. Але внаслідок цього основні питання процесу судового доказування, що складають його специфіку (що саме служить доказом існування факту, яким чином збирати, перевіряти й оцінювати докази, як досягнути достовірного знання) залишаються за межами теорії доказів, тому не можна визнати зазначену позицію правильною.