Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі

Відповідно до ст. 33 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень

Слід зазначити, що будь-який процес будується на аналізі доказів, наданих сторонами щодо конкретної справи в процесі доказування.

Щодо поняття судового доказування в юридичній літературі є дві головні концепції. В основі однієї лежить думка про судове доказування як спосіб пізнання фактичних обставин справи (на думку К. С. Юдельсона, під судовим доказуванням потрібно розуміти діяльність суб'єктів процесу зі встановлення за допомогою вказаних законом процесуальних засобів і способів об'єктивної істинності наявності або відсутності фактів, необхідних для вирішення спору між сторонами) [32, с. 25].

Автори, що дотримуються іншої концепції, розуміють під доказуванням діяльність із метою переконати суд в істинності фактів, що ним розглядаються. Так, на думку А. Ф. Клейнмана, доказуванням в процесі є процесуальна діяльність тільки сторін, яка складається з представлення доказів, спростування доказів супротивника, заяви клопотань, участі в дослідженні доказів[32, с. 21]. Дійсно, відповідно до ст. 33 ГПК України «кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень». Але це не означає, що в господарському процесуальному законодавстві втілена концепція судового доказування як засіб переконання суду, оскільки термін «доказування» застосовується тільки відносно діяльності сторін, а не суду (судді).  

Безперечно, господарський суд бере активну участь у процесі судового доказування, зокрема, може витребувати необхідні докази з власної ініціативи при підготовці справи до розгляду (ст. 65 ГПК України), на інших стадіях процесу за клопотанням сторін або прокурора (ст. 38 ГПК України), здійснити огляд, дослідити письмові та речові докази (ст. 39 ГПК України), призначити експертизу (ст. 41 ГПК України), здійснювати інші дії, направлені на встановлення фактичних обставин справи. Слід зауважити, що нині деякі докази позивачеві неможливо отримати без допомоги господарського суду (наприклад, інформацію від банку про платоспроможність відповідача). Тому активна, координуюча роль суду може допомогти сторонам отримати достовірну та повну інформацію по справі.

Виходячи з викладеного, судове доказування можна визначити, як визначають як логіко практичну діяльність осіб, які беруть участь у справі, і господарського суду зі встановлення наявності або відсутності обставин, що мають значення для правильного вирішення справи [8, с. 28].

До числа самостійних способів забезпечення процесу доказовим матеріалом належать надання доказів зацікавленими особами і витребування доказів судом. Надання доказів – це спосіб реалізації учасниками процесу свого права на участь в доказуванні. Суд повинен залучити до справи доказ, якщо обставини, яких цей доказ стосується, можуть мати значення для справи.

Докази надаються особами, які беруть участь у справі. Законодавство встановлює однаковий порядок витребування речових і письмових доказів. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов’язаний витребувати від підприємств та організацій – незалежно від їх участі у справі – документи й матеріали, необхідні для вирішення спору. Стаття 38 ГПК передбачає, що господарський суд має право знайомитися з доказами безпосередньо в місці їх знаходження.

У випадку, якщо особи, які беруть участь у справі, не можуть самостійно отримати необхідні докази, вони звертаються з клопотанням про витребування цих доказів. Сторона, прокурор, які порушують клопотання перед господарським судом про витребування доказів, повинні докладно зазначити: який доказ вимагається, підстави, з яких вони вважають, що ці докази має підприємство чи організація, і обставини, які можуть підтвердити ці докази. Господарський суд може уповноважити на одержання таких доказів заінтересовану сторону.

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторін або прокурора може витребувати їх від підприємств, посадових осіб та організацій, незалежно від їх участі у справі.

Про витребування доказів від сторони, а також від інших підприємств, установ, організацій, державних органів господарський суд зазначає в ухвалі про порушення провадження у справі (статті 64 та 65 ГПК) або в ухвалі про відкладення розгляду справи (стаття 77 ГПК).

На даний час, якщо учасниками процесу не подано клопотань про витребування нових, додаткових доказів, то ті докази, що вже є у справі, повинні бути визнаними судом достатніми для захисту порушених прав.

На підставі зазначеного, відповідно до ст. 33 ГПК України обовязок доказування фактів, що складають предмет доказування, лежить на учаснику процесу, який на такі обставини посилається (тобто, на відміну від карного процесу в господарському судочинстві діє принцип презумпції вини). Однак у чинному ГПК не врегульовано питання участі в процесі судді, його активної ролі. З одного боку, названа ст. 33 вказує, що кожна сторона сама доводить всі обставини по справі, на які вона посилається. З іншого боку, суд за своєю ініціативою може витребувати необхідні докази від підприємств, посадових осіб та організацій, незалежно від їх участі у справі (ст. 38 ГПК), стягнути штраф за ненадання без поважних причин витребуваних доказів (ст. 83) або залишити позов без розгляду, якщо позивач без поважних причин не надав матеріали, витребувані судом для вирішення справи (ст. 81 ГПК України).

Питання про те, на кому лежить обов'язок доказування фактів, що входять в предмет доказування у справі, має вельми істотне значення. Саме тому необхідно закріпити в