Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі

Допустимість доказів означає, що суд обмежений нормами права при виборі засобів доказування. Правило допустимості доказів, на відміну від правила належності, застосовується тільки в тих випадках, коли законодавством встановлені певні вимоги щодо оформлення правовідносин або тих чи інших дій. Допустимість доказів носить загальний і спеціальний характер. Загальне правило допустимості полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватись тільки засоби доказування, які передбачені законом. Спеціальні вимоги встановлені законом щодо необхідності застосування певних доказів або заборони посилання на який-небудь доказ. Застосування правила допустимості доказів носить для господарського суду обов'язковий характер, тому що його порушення може призвести до прийняття незаконного та необґрунтованого рішення.

Суд обґрунтовує своє рішення лише тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства [36, с. 65].

Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

 

 

Достовірність означає, що відомості, які вона надає, відповідають дійсності. Достовірний доказ повинен бути отриманий з надійного джерела інформації та якісного процесу формування доказу. Достовірність визначають при порівнянні кількох доказів, при оцінці всієї сукупності доказів по справі. Достовірність – це якість доказів, яка характеризується точністю, правильністю відображення обставин, які входять в предмет доказування. Сила доказів теж важлива – це якість доказів, яка в основному визначається при вирішенні справи, це якість сукупності доказів, необхідних для вирішення справи.

Достовірність – якісна характеристика, що повинна бути властива кожному конкретному доказу для отримання ним можливості бути використаним у процесі господарського судочинства.

Сумніви у достовірності доказів можуть виникнути за наявності низки обставин. Перші з яких пов'язані з джерелом доказової інформації. На якість сприйняття джерелом інформації може вплинути низка чинників. Наприклад, спроможність до адекватного сприйняття інформації вочевидь пов'язана з набутими професійними навичками. На достовірність доказів можуть впливати дефекти джерела доказової інформації, або існування двох чи більше доказів з протилежним змістом. У такому випадку достовірність одного і недостовірність іншого доказу встановлюються шляхом їх порівняння з іншими доказами, що є в справі, чи шляхом витребування додаткових доказів, здатних вирішити протиріччя.

Достатність доказів – поняття, що належить до заключного етапу судового доказування; це важливіша якісна характеристика доказів, що визначає їх сукупність як таку, на підставі якої можливо прийняти істинне й об'єктивне рішення по справі. Мета визначення достатності доказів – відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на основі яких можна зробити істинний висновок про наявність чи відсутність фактів, що необхідно підтвердити чи спростувати. Визначити достатність доказів означає визнати встановленим ту чи іншу обставину, що має значення для справи.

Достатність доказів визначається як наявність у справі такої сукупності зібраних доказів, яка викликає у суб'єкта доказування внутрішню переконаність у достовірному з'ясуванні наявності або відсутності обставин предмету доказування, необхідних для встановлення об'єктивної істини та прийняття правильного рішення у справі. Висновок достатність – підсумок дослідження та остаточної оцінки доказів.

Проте, перед судом поставлено завдання – відібрати не будь-які допустимі і достовірні докази, а в першу чергу, ті їх, які мають найбільше значення.

 

 

 

Згідно зі ст. 33 ГПК України кожна сторона має довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд за клопотанням сторін або прокурора може витребувати їх від підприємств, посадових осіб та організацій незалежно від їх участі у справі.

Судовими діями сторін та інших осіб. Що беруть участь у справі, є такі їх процесуальні дії, які вони вчиняють з метою переконати суд в необхідності захисту їх особистих прав. Досягнення цієї мети можливе лише за тих умов, якщо при розгляді справи буде досягнуте вірне знання про фактичні обставини даного спору. Лише у такому випадку суд буде мати можливість визначити належну норму матеріального права, яка регулює дані спірні відносини, та з’ясувати суб’єктивні права і обов’язки учасників цих відносин. Вірне знання про фактичні обставини судової справи – судове пізнання – досягається в процесі і в результаті певної процесуальної діяльності учасників судового процесу, яку в загальному вигляді можна вважати судовим доказуванням. Вона складається з двох груп процесуальних судових дій:

1) процесуальних судових дій сторін та інших осіб, які беруть участь у справі;