Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі

Допустимість доказів можливо розглядати як сукупність правил доказування; це встановлена законодавством вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, чи вимога, що вказує на обов'язкове використання конкретних засобів доказування при встановленні певних фактичних обставин справи в процесі доказування при розгляді окремого різновиду справ у порядку господарського судочинства [36, с. 65].

Подані докази не можуть бути відхилені судом з тих мотивів, що вони не передбачені процесуальним законом.

Додержання правил про належність доказів сприяє підвищенню рівня судового розгляду, його раціональності та прискоренню. Суддя має право усувати із судового розгляду все те, що не має суттєвого значення для справи.

Якщо належність характеризує об’єктивний зв’язок доказів з фактами (обставинами), які треба встановити, то допустимість доказів зв’язана з їх процесуальною формою, тобто засобами доказування.

 

 

Коло фактичних даних, які можуть переконати господарський суд в існуванні тих або інших обставин, законом не обмежений. Це будь-які фактичні дані, які загалом відповідають вимогам належності до справи, допустимості та достовірності, а в сукупності – достатності для вирішення господарського спору.

Передусім докази мають бути такими, що знімають інформаційну невизначеність відносно фактів, що підлягають установленню, тобто володіти належністю до справи [16, с. 99]. Таким чином, під належністю доказів потрібно розуміти використання у справі тих фактичних даних, які мають значення для цієї справи та можуть бути використані для однієї з таких цілей:

а) встановлення обставин, що входять у предмет доказування;

б) виявлення інших доказів (відомостей про місцезнаходження,

зміст, можливі перешкоди до контакту з носієм інформації, спотворення і пропуски змісту, які слід мати на увазі при збиранні

відповідних доказів) ;

в) установлення проміжних фактів, сукупність яких дає змогу

встановити обставину, що входить у предмет доказування;

г) «дублюючого» встановлення фактів і обставин, уже встановлених іншими доказами, з метою перевірки і посилення надійності системи доказів;

д) спростування фактів, що обґрунтовують вимоги інших осіб,

які беруть участь у справі;

є) перевірки повноти і достовірності зібраних фактичних даних шляхом дослідження умов їх формування, передачі, зберігання.

Для визнання доказу належним достатньо, щоб його можна було використати хоч би для однієї з цих цілей[6, с. 248].

Однак один і той самий доказ може належати одразу до кількох із цих цілей, як і до кількох обставин однієї мети. Крім того, в процесі судового розгляду обсяг належних доказів може змінюватися залежно від здійснення сторонами певних дій, наприклад, зміни підстави позову.

Якщо належність судових доказів визначається якістю їхнього змісту, тобто наявністю в доказі достатньої інформації, здатної підтвердити або спростувати факти, що цікавлять господарський суд, то допустимість доказів пов'язана з їхньою процесуальною формою, тобто з характером процесуальних засобів доказування незалежно від того, яку інформацію вони містять.

Загальне правило допустимості доказів у господарському процесі полягає в тому, що в процесі доказування можуть використовуватися тільки засоби доказування, передбачені законом: пояснення сторін та інших осіб, що беруть участь у справі, письмові, речові докази, висновки експертів.

Стаття 34 ГПК України встановлює, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтвердженими певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Наприклад, чинним законодавством, що регулює відносини за договором перевезення вантажу, встановлений перелік документів-доказів, які є підставою для покладення на перевізника відповідальності за втрату, псування, пошкодження або нестачу вантажу. Отже, ніякі інші документи не можуть підтверджувати обставини, що є підставою для покладення на перевізника відповідальності за незбереження вантажу[26].

Після визначення належності фактичних даних до справи і допустимості засобів доказування господарський суд оцінює їх до достовірність.

Рішення з господарського спору має прийматися цілковито відповідно до норм матеріального і процесуального права та фактичних обставин справи, з достовірністю встановленими господарським судом, інакше це є підставою для скасування або зміни рішення відповідно до норм ГПК України.

Сумніви в достовірності доказу можуть виникнути, наприклад, за наявності дефектів у його оформленні (за відсутністю необхідних реквізитів в офіційних документах, при порушенні порядку їх складання, при невідповідності документа встановленій формі й ін.).

Оцінити достовірність доказів – означає розкрити відповідність отриманих відомостей про факти дійсності. Якщо у суду або осіб, що беруть участь у господарській справі, виникнуть сумніви щодо достовірності досліджуваних доказів, їх необхідно усувати, співставляючи з іншими доказами, перевіряючи правильність змісту й оформлення документа, призначаючи у необхідних випадках судову експертизу тощо.

Достатність доказів – поняття, що належить до заключного етапу судового доказування. Мета визначення достатності доказів – відповідно до якісних характеристик зробити відбір доказів, на підставі яких можна дійти істинного висновку про наявність або відсутність фактів.

За недостатністю доказів висновок щодо обставин господарської справи стає вірогідним, проте рішення суду не може ґрунтуватися на ймовірних висновках. Неповне, недостатнє з'ясування обставин, що мають значення для господарської справи, тягне за собою скасування рішення у справі.

 

 

Предмет доказування, факти, які належать встановленню